I. 2. Градієнт самоусвідомлення.

Що бачив я, тому вже не стати знову на ноги. Забуте царство забутих людей. Колись велич, яка квітла тисячі років, розвіяна вітром… Тепер… немає нічого, щоб могло підтвердити нашу красу, нашу гордість.
Тому лишається одинокій людині у металевих обладунках обходити старі володіння. Володіння Мертвої планети. Спускаючись водну воронку, здіймаючись по ребрам пустелі. Ковзаючись по пустим, холодним вулицям, що нарешті стали належати привидам… 
Що я взагалі бачив? Чому тепер вірити? 
Хотів би я знати, як виглядало все це до… До того, як бажання нищити, брехати, панувати повністю охопила серця людей. Я би хотів побачити замість пустелі первородну землю, Початкову еру, першу сторінку, епоху ігор між богами…
Цьому не збутися вже ніколи. По Забутому царству доведеться мені бродити, тішити очі древніми руїнами. Нехай воно так і буде. 

Знову заспівав будильник. Як і кожного ранку мелодія була спокійна, але відрізнялася від вчорашньої. Чи мені так тільки здавалося? 
- Доброго ранку, містере Брін. – Той самий жіночий синтетичний голос домашньої системи. - Сьогодні середа, чотирнадцяте серпня, 2046-й рік. На дворі сонячна і приємна погода. 
- Дякую. – Я ліг набік, вдивився у щербаті стовбури, які у віках красуватимуться на цих інтерактивних стінах. Цей день ще навіть не встиг розпочатися, а вже вельми набрид.
Будильник ніяк не змовкав. Очами я водив по спальні, щоб відшукати вимикач або щось, що могло спинити музику. Змінюючи положення, мені більше сподобалося лежати на спині, спостерігати за ранковим небом на стелі. Скільки я вже лежу? Хвилину? Або дві? Ні, вже точно хвилин п’ять пройшло. 
- Доброго ранку, містере Брін, - повторювала домашня система. – Сьогодні середа…
- Встаю, я вже встаю. Навіть полежати не дають. – Я вимовив ці слова, але штучний інтелект продовжував говорити. 
- … Чотирнадцяте серпня, 2046-й рік. На дворі сонячна і приємна погода.
- Ви це навмисно робите? – звертаючись до невідомо кого, я відчув неспинну хвилю цих жартів, експерименту, збоїв… - Припиніть, будь ласка, - тихенько благав я “Гармонію”, яка стовідсотково дивиться на мене в цю мить. – Припиніть. Я вже встав.
- Містере Брін, - ще раз нагадала про себе система, - ваш андроїд-помічник чекає вас з планом на сьогоднішній день та сніданком. 
- Можу я хоча б привести себе в порядок? – питання пролунало, але крізь стіни воно не достукалось ні до кого, секунди мовчання, вічність залишається на одинці зі мною та питаннями. – Зрозумів. Я можу йти купатися, ви в потрібний час все рівно нагадаєте про себе. 
Тепле ліжко я проміняв на душову кабінку. Вода занадто комфортної температури. Шум розпилювача рідини змішувався зі спокійною електронною музикою, що змінила мелодію будильника. Піна від гелю намагалася сховатися в малесенькому кратері, прикритому металевою сіткою. Система просушки. 
Чистка зубів, полоскання. Бриття бритвою, яка автоматично вприскувала на щоки заспокійливий гель, щоб до “доброго ранку” не причепилося ще й подразнення. Ідеальне, гладке дзеркало з відображенням обличчя, на якому гарний настрій – небажаний гість. Білі написи по краям. Я провів долонею в сподіванні стерти їх звідтіля назавжди. Адже майже у кожному реченні я спостерігав назву корпорації (чи що воно таке?), що намагається мене оберігати. 
Мені вдалося помітити дещо дивне: кожного ранку я брав з шафи у стіні та одягав білий халат. Сьогодні я цього не зробив. Навіть у пухнасті капці не взувався. Час повернутися у спальню та одягти повсякденний одяг, приготований Траяном. 
Як це все набридло… Знову сірі брюки, біла сорочка, носочки з чорним написом “ГАРМОНІЯ”. Навіть тут вони лишили своє клеймо. Набридло.
Хм. І знову ранок починається з тієї ж самої нотки, що і вчора. Треба очікувати чогось дивного. 
Одягнувшись, я зійшов на перший поверх. Автоматичні скляні двері пустили мене на кухню. Я сів за стіл та очікував, поки Траян заговорить:
- Доброго ранку, містере Брін, - він поставив переді мною чашечку з зеленим чаєм. Як завжди всередині плавав шматочок лимону та листячко м’яти. – Бачу, ви сьогодні не в настрої. Щось трапилось? 
- Нічого дивного, Траяне. - Я ще не встиг звикнути до його оновлення, але це було набагато ліпше за його монотонні металеві слова. В його голосі були різні інтонації. Зараз, наприклад, його питання пролунало зі співчуттям. 
Грала дивовижна електронна музика. Мене з перших секунд заворожила, тримала в обіймах. Щось змусило мене задати питання андроїду-помічнику. Я хотів почути, як пролунає його відповідь: 
- Що це грає, Траяне? 
- “Sega Sunset”, - теж заворожено відповідав він. Хоч голос і був синтетичний, але не таким різким та неприємним, як вчора. – Нажаль, ім’я автора стерлося часом. Мені лише назва відома.
- Дивно… - я не договорив. Здавалось мені, що метал зараз бреше. Адже стільки спеціальних програм було вигадано десятки років тому, щоб розпізнавати музику та її автора. Цілі електронні бібліотеки, наповненні різноманітною повною інформацією. Чи він не бреше… По якимось обставинам інформація могла зникнути, бібліотеки пошкодитись. 
- Що дивного, містере Брін? – поцікавився у мене андроїд.
- Та так, вже нічого. Що у нас на сніданок? – Нащо спитав? Я ж чудово знав, що дають по середам у серпні.
- Пластівці вівсяні, залиті теплим молоком. Апельсин поділений на дольки, вишневий сік. 
- Добре, подавай. Я вже зголоднів. 
- Заразом вислухаєте план на сьогодні. – Ну це я вже не бажав слухати. Я сам міг йому довести свій план.
- Ранкова пробіжка, яка включає в себе розминку, біг в сповільненому темпі на дистанцію десять кілометрів, заминка, потім соціальне заняття, обід. Зустріч з батьками, так? Зміни ніякі не вносились. На мій запит не відповіли? – Якби відповіли, я б вже отримав повідомлення. Або ж, можливо, Траян вже знав.
- Поки що, містере Брін, ніяких повідомлень не приходило. З п’ятнадцятої по вісімнадцяту у вас планується зустріч з батьками. 
- Зрозумів. Потім індивідуальне заняття у басейні, підготовка до сну та підведення підсумків дню, вірно? 
- Все вірно, містере Брін, - кивнув, погоджуючись, андроїд-помічник.
- Тоді я краще поснідаю і послухаю музику, якщо ти не проти. Добре? 
- Так, містере Брін. Я повідомлю вам, коли кар, який відвезе вас до Лісового стадіону, приїде. Смачного.
- Дякую. 
Шкода було зрозуміти, що до того часу, як я переповів йому свій розпорядок, мелодія вже змінилася. “Sega Sunset”. Назва така дивна. “Цифровий Світанок”. Чи якось так… На зміну їй прийшла інша музика. Така ж спокійна, теж електронна. І як тільки люди змусили музику так змінитися від віол, скрипок та флейт до… Навіть не знаю, як все воно називається.
Пластівці з молоком швиденько залетіли до шлунку, заїв я це все апельсином та запив вишневим соком. Коли я почув меню від андроїда, то очікував, що сніданок буде занадто солодким. Але виявилось навпаки. Все було таким збалансованим, що я аж злякався на мить. Невже вони грають з нашими смаковими рецепторами, мішаючи, розбавляючи смаки. Можливо, я навіть і не знаю, який насправді смак у апельсина чи молока. Раптом “Гармонія” сама не знає, який повинен бути смак у їжі. Адже… Я ні разу за життя не бачив корів, які б давали це молоко. Ні разу не чув, що десь ростуть дерева з апельсинами. Навіть ті поля з пшеницею здавалися мені штучними, декоративними.
Я можу сказати лише одне: мною зараз знову грається параноя. Можливо, вони вирощують корів десь у своїх будівлях, саме там ростуть і апельсинові пальми… Просто так дивно, що я жодного разу не бачив живих корів, не чув про них. І ніколи не цікавився у батьків, звідкіля береться наша їжа. Треба знати міру питанням самому собі. Все рівно я не відшукаю відповіді на всі, а якщо на якесь і відповім, то не буду знати, чи правдива та відповідь, чи то ще якась брехня, створена щось замаскувати… Це мене вже занесло.
- Містере Брін, - врятував мене від страшних думок Траян. – Машина вже чекає. Спортивні речі у багажнику.
- Дякую, мій вірний помічнику. – Я підвівся, похлопав його по холодному плечу.
- Завжди радий вам служити, містере Брін. 
Мені починав подобатися новий образ Траяна. Так набагато приємніше. Чи це знову було зроблено, щоб заспокоїти мене? Чим це мене не влаштовує таке життя? Справжня утопія! Нескінченні ліси, зелені пагорби, заняття для різноманітного розвитку. Сам дивуюся, чим все мені не подобається? “Не подобається” якось неправильно звучить. Набридло. 
Сів у машину, на заднє сидіння, задивився на дерева. Візуалізація для максимального спокою. Навіть ліки ніякі не потрібні. 
Я хотів би побачити, як почнуть падати маски з андроїдів, коли зірвуться картини, розмиється макіяж. Коли я зможу зрозуміти, хто стоїть за корпорацією, та які її справжні наміри. Ні, про її наміри я чую кожного дня. Домашня система частенько повторює: “Все, що вас оточує, створено для того, щоб ви відчували себе комфортно.”. І як так? У кого є такі ресурси, щоб всі ці соціальні групи кожного дня їли, споживали стільки енергії… Обслуговування тільки одних андроїдів – єдиних представників “Гармнонії”, яких я взагалі бачив, - скільки воно їм обходиться? Хто там такий альтруїст? Де він взявся? Не лишаються без уваги здогадки, що це гігантський експеримент. 
Впевнений, що саме так і страждав розум Джеремі. Знаю, він кожного ранку прокидався і розмірковував на такі теми. Йому це набридало все більше і більше. Моєму діду так само. Де вони тепер? Хто може про це знати? Чи спитати у Траяна?.. Цей метал точно має доступ. Але він все рівно не відповість… Адже якщо я дізнаюся, що насправді трапилося з моїм ліпшим другом, мені не вдасться це спокійно пережити. Бажання зустрітися з ним – якщо його перевели у іншу соціальну групу, інший біом – буде бити мене щосекунди, поки я не зламаюся та не накинуся на андроїдів чи будівлі “Гармонії”. А раптом з дідом так і було? Раптом він втратив дорогу людину і знав, що за цим стоїть корпорація? Раптом він бажав її повернути? Єдиним виходом для себе він бачив привернення уваги шляхом насилля та криків.
Дякую системі за те, що до нас перевели Джулію. Хвала корпорації, що поруч лишилася хоча б одна нормальна людина, з якою я маю спільні думки та ідеї. Батьки… Хоч вони і виховували мене, ростили. Я їх за це безмірно кохаю та поважаю. Але вони відносяться до тих, кого я звик називати “знайомими”. Вони так само тішаться заохоченням і туманністю свого життя. Їм начхати, що криється за доброзичливістю “Гармонії”. 
Я відчуваю, що чим довше наше з Джулією спілкування триватиме, тим ближче ми ставатимемо один до одного. І клянусь, якщо вона теж зникне, тоді я не витримаю і почну кидатися на андроїдів, білі стіни будівель. Почну війну! 
Сьогодні я справді якось дивно мислю. Більш агресивно, ніж вчора. Страшно уявити, що трапиться завтра. Можливо, мені треба менше розмірковувати про змови, жарти та експерименти? І як я зможу не мислити про це, якщо думки, як ті таргани страшенні, лізуть і лізуть у голову. Мені потрібен порятунок, мені потрібно спілкування зі спорідненою душею, мені потрібна Джулія. 
Стало страшно від секундного відчуття, що її могли кудись перевести. Так само як і Джеремі, не повідомивши мене. І, як на зло, замість неї пришлють іншого знайомого, котрий без будь-яких зусиль адаптується до нових умов, розпочне життя у ідеальній соціальній групі.
Нарешті автомобіль зупинився. Мені справді стало страшно. Занервував. Я вийшов, подивився на людей, що йшли з посмішками. Це, мабуть, кара мені така. Бути нещасливим серед щасливих. Якби автопілот не нагадав мені про сумку зі спортивним одягом, я б її так і лишив у багажнику. 
Що зі мною коїться? Чому я себе так погано відчуваю? Що я зробив такого “Гармонії”, що мені так важко жити в утопічній країні? 
Треба заспокоїтися. Вдихнути, видихнути. Чомусь пальці тремтіли, не могли спокійно тримати сумку. Спокійно. Олександре, не привертай уваги. Інакше тебе переведуть, не попередивши самого тебе про це. Я цього б не хотів… 
По білим плитам я дійшов до роздягальні, не дивився на обличчя. Раптом серед них не буде Джулії. Краще бути у темряві незнання. Чому я раптом так сильно до неї прив’язався? Вона ніби стала мені якимось маяком, котрий виріс на височенній скелі посеред моторошного, злого океану. Але чому так швидко? Таким самим маяком для мене був Джеремі. Такі друзі повинні були привести мене до відповідей. Але все виходило навпаки – вони лише змушували мене блукати серед здогадок. 
Кабінка поруч з моєю все ще була вільною. Гладка табличка на дверцях була тому підтвердженням. Треба продовжувати не звертати уваги. Спокійно переодягтися, вийти на розминку, відшукати Джулію. Але в жодному разі не треба виказувати свою занепокоєність, дивне відчуття чи збудження. Такий стан повинен минути тоді, коли я побачу рудоволосу дівчину та обміняюся з нею словами. 
- Доброго дня, Олександре Брін. - Голос з девайсу для атлетичного тренування налякав мене. Та що зі мною?! Я сів на лавочку. - Розпочніть тренування з розминки. Кілометр. Темп сповільнений. Загальні вправи під час руху та на місці.
Я мовчав. Думаю, девайс зрозумів, що я запам’ятав ці слова, цей порядок. 
Через якихось секунд двадцять я врешті решт зміг зібратися з силами та направити себе до Лісового стадіону. Може, я захворів? Якийсь страшний вірус-параноїк причепився до мого мозку та вирішив висмоктати всю життєву силу. Знову ці думки. Я дійсно втратив розум. Від самотності, замкнутості, через відсутність нормального спілкування. І такі ж самі, як я, вважають, що “Гармонія” – найбільше зло, яке таке з ними вчинило. Вони втрачають здатність нормально мислити, а разом із нею і нормальні умови для проживання. Не дивно, що мій дід накинувся на андроїдів. Схоже на те, що мене чекає така сама доля.
Не розуміючи, що під супровід думок хворого, я вже добіг перший кілометр, мені стало зле. Де ж Джулія? Стоп. Я весь цей час біг без навушників. Я навіть не прикладав зусиль, щоб не помічати оточуючих. Спинився. Нахилив голову, погляд встромив у землю. Лівою рукою я потер лоба. 
Невже я невиліковний? Чесно кажучи, подібні ситуації зі мною вже траплялися раніше. Тиждень тому. Я прийшов пізніше за Джеремі на фізичне тренування і майже всю дистанцію пробіг наодинці з думками. Такими самими думками. Без навушників. Здається, я вже давно розмірковую про небезпеку зі сторони корпорації. Так давно, що є ймовірність, що це не Джеремі мене заразив, а я його. Та ну що таке? Навіщо? За що? 
- Ти сьогодні раніше за мене! – почувся радісний жіночий голос. Я обернувся. Джулія. – Що з тобою? Ти якось дивно виглядаєш. Щось трапилось?
- Ні, - з полегшенням видихнув я. – Ні, все добре. Я просто думав, що ти мене обігнала, і я не зможу встигнути за тобою…
- Припини, Олександре, - посміхалася руденька. – Ми ж вчора домовилися про спільну пробіжку. Я б не стала без тебе бігти. Повір мені.
- Я вірю, Джуліє, вірю. Дуже радий тебе бачити. 
- Якби ти знав, як я рада тебе побачити. Ну що? Побігли? У мене сьогодні десять кілометрів. 
- Будемо бігти наліво? – Я радів. Радів як людина. Людина, що бачить сонячне сяйво вперше і востаннє. Важкі думки про її втрату випарилися. Нарешті я спокій відшукав. 
- Побачимо, Олександре, - відповіла Джулія, рушивши з місця. – Наздоганяй. 
Ноги мимоволі побігли за дівчиною. Дійсно, як тільки я починав перебувати поруч з однодумцями, хвиля спокою накривала з голови до п’ят. Начебто відчуття самотності згорало, але, як тільки ми покинемо один одного, воно повстане з попелу, стане сильнішим. І цього я боявся ще більше. Хотілось би мені бути завжди поруч з такими людьми. 
- Як вважаєш, - хапав я ротом повітря, - на наш запит дадуть добро? 
- Не знаю, - луною прокотилися слова Джулії, яка була на півкроку попереду мене. – Ти того бажаєш? 
- Дуже, - навіть не думаючи, відповів я.
- Дадуть добро. Припини хвилюватися. 
Майже магічним видавався її спортивний одяг. Темно-зелений костюм з широкими білими полосами, що опускалися від коміра до самої землі. Білі кросівки з болотною підошвою. Щось в ньому заворожувало, чарувало. Все це якось підкреслювало її природну красу. Не міг зрозуміти як, але підкреслювало. 
Ми перетнули шлях, який котився посеред золотистого поля. На перепутті руденька побігла по центральній дорозі. Я очікував на підйом по сходах, які вели до різноманітних пагорбів. Тільки замість цього отримав густий хвойний ліс. Могутній. Створений думкою людською. Такого не могла подарувати нам Земля. 
Ряди, колони вишикуваних стовбурів. Майже одноманітне каміння, обліплене мохом. Пара жінок, які бігли настільки повільно, що ми їх обігнали навіть не прикладаючи для цього додаткових зусиль. 
Для мене це було одне із тих фізичних тренувань, коли навушники зовсім не потрібні. Час від часу ми заговорювали, обмірковуючи дивний порядок речей у біомах “Гармонії”. Прислуховувались до птахів, яких не бачили. 
Дорога повертала вліво, вона обминала височенні пагорби та вела прямісінько до входу у Лісовий стадіон. Якось сумно стало від усвідомлення того, що нам доведеться бігти назад, але ми ж потім підемо на соціальне заняття, після якого розійдемося до завтрашнього дня. Сумно. 
Аж раптом Джулія зробила таке, чого я зовсім не очікував сьогодні. Вона не побігла по дорозі, а звернула вправо та помчалась поміж сосен та ялин. Що вона таке робить? Навіщо? 
- Ти куди? – спинившись, крикнув я їй. – Джулія! 
- Побігли, - дівчина збавила темп, обернулася до мене. – Олександре, побігли. Ти повинен побачити те, що лежить за кордонами уявної заборони. Тобі ж ніхто не забороняє? 
- Міс Робінс, - засвітився її девайс для тренувань, - ви зійшли зі встановленого маршруту. Будь ласка, поверніться на дорогу.
- Ти про це? – знявши з руки помічника та піднявши його над головою, поцікавилась Джулія. – Вони – ніщо. І завжди будуть такими. – Після цих слів рудоволоса з усієї сили жбурнула девайс як можна далі. – Ти будеш стояти там чи скинеш браслет та побіжиш зі мною, Олександре? 
- Що ж ти затіяла? – тихенько спитав я, зняв девайс з зап’ястя та поклав його на землю. 
Ну зняли ми його, але ж підшкірний віртуальний помічник найближчим часом не заспокоюватиметься, поки ми не повернемося на дорогу та не продовжимо виконувати пункти з плану.
- Що ми там побачимо?
Джулія, здавалося, ніяк не відреагувала на моє питання. Вона просто розвернулася та майже полетіла по нерівному рельєфу. 
- Скоро дізнаєшся! – радісно кричала дівчина. – Спіймай мене, якщо вистачить сил!
Дійсно. Якщо вистачить мені сил… Ну, що ж мені залишається робити? Не можу я залишити її саму. Якщо Джулія добіжить до краю біому, як у її розповідях, тоді прокинеться у іншій соціальній групі. Цього я ніяк не витримаю. 
Встигати за нею було дійсно важко. Пам’ятаю, як я від матері бігав по дому. Мене батько завжди чекав за якимось кутом та віддавав матусі. При цьому він ще й жартував: “Мале порося. Куди тобі від дорослих бігати?” Якщо я був тоді малим поросям, тоді, хто ж був мій батько? Свинею? 
Вібрував віртуальний девайс на зап’ясті, але я не звертав на нього уваги.
Начебто я тільки-но наближався до Джулії, як її вогняне волосся зникало у іншому напрямку. Справжня фурія. Як їй тільки вдається так літати? Вона сміялася. Сміх співом нісся до мене, бідного лиса, який намагається спіймати кішку. 
Знову по руці пробіглася вібрація. Наче стадо мурашок. Не буду дивитися туди.
- Ну, як тобі?! – вітром занесло до мене питання. – Не сумно зі мною?! 
- Весело! – голосно відповів я. – Дуже весело…
Хвилин п'ятнадцять я намагався угнатися за нею. Здавалося, за справжнісіньким звіром біг. Але, не дивлячись на мої думки, дівчина почала збавляти темп, повільніше перебирала ногами. Втомилася. Нарешті. 
- Нічого не помітив? – стрільнула Джулія, коли я підбіг до неї. 
- А що я мав помітити? – Ми перейшли на ходьбу, наші подихи були важкими, наче ковані залізом. – Щось не так? 
- Подивись навколо себе. Подивись на природу. Тут, так далеко від Лісового стадіону, домівок, Зеленого парку, де зір мешканців біому не проникає, починається… Я навіть не знаю, як це назвати. 
- Я нічого не бачу. Ну, сосни…
- В тому-то і справа, що ти нічого, крім сосен, не бачиш. Тут більше нічого і немає. Немає каміння. Земля рівна. Навіть коріння дерев йде кудись під землю. Немає співу птахів. Замри. Прислухайся. Чуєш? 
- Навіть вітру немає. – Від даного спостереження я занервував. Я ж навіть не здогадувався, що може бути за межами Лісового стадіону. – Глуха тиша. 
- Ага. Тільки наші голоси непокоять місцевість. Саме таке я спостерігала у минулій середі для проживання. Далеко від людей нічого немає. Тут рука та фантазія творців спинилася. 
- І що ти хочеш цим сказати? – Вона не чекала, що я задам таке питання. Джулія сподівалася, що я зрозумію. 
- Все це штучно, Олександре. Лишається тільки здогадуватися, хто має сили, щоб створити все це. Андроїди? “Гармонія”? Чи ти вважаєш, що так сама природа розпорядилася? Земля почала все робити по відповідній схемі? 
Вібрація на руці вже набридла. Не стерпівши, думкою я викликав віртуальний екран.
- Що там таке? – Джулія не могла побачити, чим так зацікавлені мої очі. Адже девайс бачили тільки його володарі. Ми могли призначити йому будь-яке місце на тілі. Викликати та ховати його силою думки. Він завжди в нашій голові. 
- Містере Брін, - почув я в голові, - ви покинули зону максимально безпечну для вас. Просимо вас повернутися на дорогу. Найближчий транспортний засіб забере вас. 
- Повідомлення від “Гармонії”, - вимкнувши девайс, відповів я дівчині. – Ти своє не бажаєш послухати? 
- А навіщо? Воно нічим не буде відрізнятися від твого.
- Як скоро ми… заснемо? 
- Цього не дізнаємося, поки не дійдемо до кордонів біому. Готовий йти далі? Не боїшся? 
- Навіть не знаю, Джуліє. – Я потер потилицю. Подивився на височенні страшенно однакові дерева. Що нас чекатиме там? Що буде, як ми дійдемо до кордонів? 
- Не бійся, Олександре, - дівчина підійшла до мене, взяла за руку, - я буду поруч. З нами нічого не трапиться. Адже… Ти слова ці маєш пам’ятати: “Все, що вас оточує, створено для того, щоб ви відчували себе комфортно”. 
- Комфортно, але чи включається у комфорт безпека? 
- Досі не віриш мені, так? Я вже робила подібні походи. Нічого зі мною не трапилось. 
- Тебе перевели у інший біом. Не хотілось би, щоб так трапилося і зараз. – Аргумент мій багато важив. Тільки, схоже на те, лише для мене. Джулія не збиралася повертатися. Для неї ця пригода багато значила. Я не можу їй відмовити. – Добре. Ходімо далі. 
Лабіринт лісу не припиняв оточувати нас. Він весь час був поруч. І здавалось би, що ніколи не буде йому кінця. Я навіть не знав, скільки ми тут вештаємося. Звісно, я міг би подивитися на девайс, який і далі продовжував вібрувати, я потихеньку звикав до нього. Але навіщо мені знати час? Мені приємно бути разом з Джулією. 
Все таки, що над нами? Яке там небо? Воно не створено по якомусь шаблону? Начебто ні. Синє. Білі хмарки плавають туди, потім сюди. Прямо над нами панувало Сонце. Час йшов до обіду. 
Куди ж нас заведе ця подорож? І скільки вона триватиме? У мене шлунок бурчав. Я вперше за довгий час (а то і за все життя) відчував голод. Як дивно. 
- Поглянь на це, - дівчина показала пальцем на невеличкий шлюз в землі.
- І що це може бути? Якийсь вхід?
- Можливо. Я не знаю. 
Ми підійшли до нього ближче, придивилися. Ні ручок, ні важелів, нічого. Він був гладеньким і білим. Для людини – замалий. Яке ж у нього призначення? Що він робить посеред лісу? 
І мене, і Джулію злякало наступне: шлюз різко відчинився, створивши невеличкий отвір, з нього вилетів біленький металевий шар, що здійнявся високо над деревами і зник у хмарах. 
- Що це таке? – прошепотів я. – Це був робот?
- Навіть не уявляю, - відповіла дівчина, нахилившись до шлюзу. Вона уважно вдивлялася чорними очима. – Ніколи такого не бачила. Він чи воно точно з “Гармонії”. 
- Ага, - я це зрозумів, побачивши маленькі білі літери намальовані на шлюзі. – Яке в нього призначення? За лісом слідкувати? 
- Або ж за людьми стежити. Полетів, напевно, зараз до Зеленого парку чи Лісового стадіону. Спостерігає за поведінкою мешканців біому. – Я на неї скептично подивився, сподіваючись, що вона жартує і просто не знає, про що говорить. Джулія помітила мій погляд. – Насправді, мені не відомо його призначення. Я так само як і ти не маю жодного уявлення про нього. 
- Хоча… він і справді може стежити за людьми. – Мені захотілося повертітися на місці, переконатися, що я не правий. – Можливо, такий зараз десь літає і дивиться за нами.
- Їм не потрібні такі роботи, щоб за нами стежити. Для цього у них є твій мозок.
- Ти про що? – Вона точно більше за мене знає. Мурашки холодними лапками пробігли по розпеченій спині. 
- Я про ці пристрої, які ми можемо викликати силою думки, - пояснювала рудоволоса. – Завдяки їм “Гармонія” постійно знає, де ми перебуваємо, що робимо. Відчуває наші емоції, стежить за станом здоров’я.
- Це не здогадки? – вона мене налякала. – Ти точно знаєш, про що говориш? 
- Я не знаю повний функціонал, але не треба бути занадто розумним, щоб усвідомити це, Олександре. Сам бачиш, як все навколо тебе видозмінюється, підлаштовуючись під твій настрій. І як вони цього можуть досягти, якщо не стежачи за тобою прямісінько з голови. 
- Як… Не розумію. – Отримавши багато нового об’єму інформації, насиченого параноєю, я тепер не зможу спокійно жити. Тим паче таку інформацію. Чим більше знаю, тим гірше мені стає. – Краще б нам про таке не думати, Джуліє.
- Благаю тебе, припини, Олександре. Я над цим розмірковувала тижнями у минулій оселі і, як бачиш, досі жива. 
- Але що буде, коли ось так буде кожний ходити та розповідати, що за нами стежать прямо з голови? Що трапиться, якщо люди перестануть бути щасливими та радіти життю, подарованому “Гармонією”? Корпорація цього так просто не залишить. Вони рано чи пізно зрозуміють, що одними переселенням неможливо позбавитися проблеми. В кінці кінців їм доведеться зробити щось набагато гірше… 
- Тобі не хочеться побачити, що може бути, якщо змусити “Гармонію” зробити це “щось набагато гірше”? Якщо у їхній ідеальній системі є такі люди, як ми з тобою, тоді вона зовсім неідеальна і не має права такою називатися. Хай позбавляться нас, побачимо, що ховається у білих будівлях.
- Таким був мій дід. Він не мирився з життям всередині біомів, хотів добитися правди. Тепер він зник. Ніхто і нічого про нього не знає. Ніхто не дізнається правди, крім нас самих. Нікому не дадуть такого шансу. Тоді ризик буде марним, бо всім буде начхати. Вони і далі будуть жити своїми заохоченнями та оновленнями, а на нас з тобою, Джуліє, їм буде начхати. Просто вислухай мене…
- Ти хочеш повернутися назад на дорогу і продовжувати жити за розпорядком? Ні, в тебе вже не вийде так, бо ти забагато знаєш. Спокійно насолоджуватися подарункам за життєві досягнення в тебе не вийде, Олександре. Я це тобі гарантую. Сама так намагалася. Старалася забути про все це… але марно. 
Дівчина повернулася та пішла вглиб лісу. Ну що таке? Де її відшукали таку? Невже вони не знали, що вона буде сіяти безлад в головах людей? Що я таке верзу? Я ж такий самий… Не можна нам розлучатися. Ми триматимемося до кінця. Було б цікаво дізнатися якого. 
- Зачекай, - я підбіг до руденької. – Давай разом дізнаємось, чи є кордони у біому. 
- Давай, - Джулія знову взяла мене за руку. – Обіцяй, якщо ти прокинешся вдома, то підеш на мої пошуки. 
- Ти зробиш те саме? 
- Так, зроблю.
- Обіцяю, Джуліє.
Ми йшли все далі і далі. Минула не одна година, як ми зійшли з ґрунтової доріжки Лісового стадіону. Не одну мить ми рішуче ступали по твердій землі, щоб дізнатися про щось нове, щось страшне. 
Серед стовбурів все частіше зустрічалися подібні шлюзи. З деяких вилітали білі металеві сфери, які начебто не помічали нас і летіли собі в небо. З інших лупили списи пару, як із гейзерів. 
Голод? Я забув про нього. Майже не звертав уваги на бурчання шлунку, на вібрацію від девайсу. Вони все рівно повинні знати, що я не спинюсь через попередження та повідомлення. Їм доведеться приспати мене. Страх? Так, було страшно. Але ще страшніше було б, якби я продовжував жити як ті “знайомі”, яким начхати на все.
І ось сосни скінчилися. Більше не було дерев. Ми з Джулією стояли на широкій полосі чорної землі, за якою я бачив безкрайнє поле пшениці. Далі висились сірого кольору гори з білими вершинами. 
- Це і є кордон? – дивлячись на металеві стержні поруч з нами, спитав я у дівчини. – Що це за стовпи? 
- Не знаю… 
У мене помутніло в голові. Стало якось не по собі. Неймовірно повільно моя голова повернулася в бік Джулії. Мабуть вона відчувала те саме. Що відбувається? І звідкіля виповзли ці стержні? 
Рудоволоса щось говорила мені, але я не чув слів. Взагалі, я припинив будь-що відчувати. Було таке відчуття, що я навіть не дихаю. Просто все спинилося всередині мене. Це і є ті радикальні міри проти порушників, проти тих, хто не бажає жити ув’язненим в світі, збудованому “Гармонією”? Мабуть… 
Ноги стали німіти, судоми пробіглись по тілу. Я впав на землю. Тепер вона не здавалася такою твердою, страшною. Стала м’якою, прогиналася наче розплавлений пластилін. Поруч зі мною лежала Джулія. Сподіваюсь, що це не остання з нею зустріч. А якщо і так… Що ж, тоді я приймусь виконувати обіцяне. Я відшукаю її, не зважаючи на труднощі. 
Думки все повільніше починали ковзати, проникати у мозок та розмовляти зі мною. Кожний раз я кліпав все повільніше. Нарешті настала та мить, коли я заснув…