I. 1. Пізнання гармонійності.

Я хочу розпочати з кінця. 
Так зазвичай ніхто не робить. Але краще подивитись спочатку на картину, а вже потім на процес її cтворення. 
Темно-сіре небо. Потріскане, розірване, понівечене. Сонця не побачити крізь чорні радіоактивні хмари. Пустеля не з піску створена, а з попелу старого світу. Кратери, воронки, розломи. Нескінченні руїни мегаполісів, старі палаци колись величної людської раси. 
Дороги усипані залишками древніх людей: черепа, кістки, машини, котрі спинились майже одночасно. Пусті, зовсім пусті кілометрові домівки. Розбиті кари, космічні кораблі, котрі не покинули космопорти. 
Все піддалося руйнації від ядерних війн, спалахів людської агресії. Тільки мені про це стало відомо занадто пізно… 
Я ніби зараз дивлюся на все забуте, і воно набирає обертів реальності. Я бачив ті страшенні вибухи, котрі рвали на шматки Землю, котрі гризли, розривали, ламали артерії, кістки бідолашної планети. Я чув ті останні постріли з гармат, рушниць… Я чув, як десь далеко гудять танки, б’є по місту артилерія. Я чув, як гусениці скриплять… Я відчував вібрацію важкої техніки. Я лякався пронизливому стогнанню авіації, котра ніяк не заспокоювалася та все кружляла і кружляла над трупом людства. Мені нічого не лишалося, крім як промовити у вічність: “Ось та реальність, ось те майбутнє, на яке ми заслуговували”…

Заграв будильник. Спокійна, тиха, лагідна мелодія, яка облизувала мені вуха. Якийсь змішаний стиль: «електро» з класикою. Так мені більше подобалось, ніж одна і та сама мелодія щоранку. 
- Доброго ранку, містере Брін, - вітав мене жіночій синтетичний голос домашньої системи. – Сьогодні вівторок, тринадцяте серпня, 2046-й рік. На дворі…
- Сонячна і приємна погода, - сказав я разом з домашньою системою одночасно. – Я знаю, дякую.
Відкинувши білу ковдру, я підвівся з м’якого, ніжного ліжка. Під скляною, прозорою плиткою підлоги красувалися морські хвилі. Для п’ят температура була аж занадто комфортною, але по звичці я все рівно взувся у пухнасті капці. 
За білою стіною була шафа, в котрій висіли кремового кольору халати. Один із них миттю опинився на тілі. Мелодія будильника все ще грала. Не хотілося її зупиняти. Домашня система сама повинна була це зробити, коли я вийду зі спальні. 
Кожного ранку я робив все по одній і тій самій схемі: йшов у ванну кімнату, приймав душ у літній воді, брився, чистив зуби електромагнітною зубною щіткою з імпульсними ниточками, паралельно насолоджуючись новою мелодією, котру мені запропонує штучний інтелект домашньої системи. Трішки набридло мені це все. Кожного дня я існую згідно з якоюсь триклятою системою, створеною для збереження мого життя. 
Я задивився на себе у дзеркало, поверхня котрого була вкрита по краям білими написами про стан мого здоров’я, обличчя, плани на сьогоднішній день. Від літер та слів я відволікся та віддав всю свою увагу молодому чоловіку, котрий дивився на мене з дзеркала. Гладенька здорова шкіра, сині очі, маленький з невеличкою горбинкою ніс, тоненькі губи, густі чорно-русі брова, такого ж кольору коротке волосся, зачесане вправо. 
Звичайно, після вмивання мій шлях проходив через кухню. Я вийшов з ванної кімнати, пройшовся по білому коридору, стеля котрого була схожа на синє небо з майже прозорими хмаринками. І навіть ця симуляція була створена для того, щоб підтримувати мій психічний стан у нормі. Але хіба ж можна бути однаково спокійним щодня, якщо спостерігаєш усюди миловидні хмари та голубі морські хвилі? Схоже, домашня система відловила мій настрій. Блакитне небо змінилося на стовбури хвойного лісу. Нога у капцях ступила на сходини, а там і до першого поверху недалеко. 
Скляні автоматичні двері на кухню відчинились. Поруч з дерев’яним столом білого кольору стояв мій улюблений куховар – Траян. Це був один із андроїдів, котрі жили в кожному з людських будинків. Вони призначені допомагати нам та слідкувати за домівкою. Адже не все може виконати домашня система. У постійній синхронізації вони намагалися робити так, щоб я в нічому собі не відказував та відчував себе комфортно. Але його постійно спокійне металеве обличчя мене вводило у дискомфорт щоразу, як я його бачив.
В усьому Траян був схожий зі мною, крім кольору і матеріалу шкіри, а також синтетичного чоловічого голосу. Ще у нього на руці, від плеча до зап’ястя, був напис білими фарбами “Гармонія”.
- Доброго ранку, містере Брін, - привітався зі мною андроїд. – Ваш сніданок вже готовий, лише…
- Чекає, поки я вип’ю чай та прослухаю пункти сьогоднішнього плану, - закінчив я за нього речення. У цього андроїда був розвинутий штучний інтелект, а говорив він майже одне і те саме. Ніби для нього записали прості репліки, котрі він вимовляє в потрібний момент часу. 
Зелений чай у маленькій чашечці чекав на мене, шматочок лимону плавав вгорі разом із листячком м’яти. Я прислухався до приємної мелодії, що грала на кухні. Поки Траян не почав зачитувати план на вівторок тринадцятого жовтня 2046-го року, я вирішив віддатися музиці.
- Що це таке грає? – спитав я у андроїда, чуючи співи скрипки та якихось духових інструментів. – Хто композитор? 
- Саті, Ерік, “Gymnopedies” в оркестровій обробці, - через мить відповів Траян. Його байдужа, холодна відповідь збила мене з пантелику. Задоволення, котре я отримував від мелодії, одразу ж зникло.
- Дякую, - видихаючи, пролунала моя відповідь. Доведеться допивати зелений чай з усвідомленням своєї нестерпної самотності. 
- З вашого дозволу, містере Брін, - заговорив Траян, - я принесу сніданок та розпочну доводити до вас сьогоднішній план. 
- Давай, - я відставив пусту чашку. За секунду на столі вже була тарілка, накрита невеличкою алюмінієвою кришкою, виделка, ніж, блюдо з білим та чорним хлібом. Сьогодні вівторок. Під куполом повинна бути гречана каша, відварена куряча ніжка, полита смачнючим бульйоном. І як тільки ці андроїди можуть готувати подібну смакоту? 
- Містере Брін, ваш план на сьогодні, - не відчіплявся від моїх думок андроїд.
- Я весь в твоєму розпорядженні, - ковтаючи шматочок хліба з кашею, промовив я. – Доводь.
- З дев’ятої до одинадцятої у вас атлетичне тренування, розминка, біг у сповільненому темпі, десять кілометрів, заминка, душ та відпочинок. 
- Так, - я проковтнув і його інформацію, і шматочок м’яса. – Продовжуй. 
- З одинадцятої до тринадцятої у вас літературне заняття у Зеленому парку. Сьогодні книжки на ваш вибір, штучний інтелект парку допоможе вам в цьому.
- Що далі? – куряча ніжка лягла назад на тарілку, самотня, без м’яса. 
- З тринадцятої по п’ятнадцяту у вас обід. Я чекатиму на вас зі смачною та поживною стравою. – Він продовжував, бо я був зацікавлений залишками сніданку. – З п’ятнадцятої по вісімнадцяту у вас зустріч з батьками. Транспорт стоятиме біля будинку. З вісімнадцятої по двадцяту – фізичне тренування, плавання у басейні. З двадцятої по двадцять першу – підготовка до сну, підведення підсумків дню. З двадцять другої по сьому ранку чотирнадцятого серпня – відпочинок, сон. 
- Уточню один момент: вечірнє фізичне тренування проходитиме у індивідуальному басейні? 
- Так, містере Брін.
- Тоді підготовка до сну та підведення підсумків пройде під час цього тренування. Добре, я все запам’ятав, Траяне. Дякую за сніданок, піду одягатися. 
- Містере Брін, - нахиляючись до брудного посуду, доповнював андроїд, - машина до Лісового стадіону вже чекає на вас, спортивний одяг лежить у багажнику.
- Я знаю, Траяне, машина кожного ранку чекає на мене біля будинку. 
Настільки я звик до цього розпорядку, що знав, яка подія повинна трапитися через секунду, дві, три. Завтра, післязавтра. На цьому тижні, наступного тижня, через місяць, рік, два, три. Незмінний план в’ївся в мою голову та не покидав її ні на секунду. 
Поки я підіймався назад у спальню, щоб одягти брюки, туфлі та білу сорочку, я намагався пригадати, коли цей план та розпорядок встиг мені набриднути і чому. Так, це відбулося, коли мені стукнуло вісімнадцять. До того часу, поки я жив з батьками, таке життя мені подобалося. Кожного дня з товаришами-підлітками (у мене таких було не більше двох) на фізичних тренуваннях, літературних, музикальних, художніх, розважальних заняттях. Але… кожного дня мені доводиться бачити одні і ті самі обличчя, слухати майже ті самі слова, приймати участь майже в однакових діалогах, полілогах, читати одні і ті самі книжки, малювати, бігати, плавати… Мені все це набридло. І виходу не було. Або був, але я про нього не знав. 
Годі ці хмурі думки, бо домашня система від них починає нескінченно змінювати пейзажі на підлозі та стелі. Це лише ранок. Вранці у мене завжди такий настрій. Зараз побігаю, пропотію, заспокоюсь, побачу товаришів та ліпшого друга, у більшості з котрих розпорядок такий самий, як і у мене. 
Ну все. Начебто був готовий. Під супровід якоїсь нової, тихої електронної музики я вийшов на веранду двоповерхового будинку. Моя оселя стояла на зелененькому пагорбі, посеред хвойного лісу вічності. В ста метрах від дому починали рости височенні сосни та ялини. Перед верандою лежала дорога з мілкого щебеню. Електричний кар з автопілотом вже чекав на мене. 
Я вдихнув як можна глибше приємний лісовий аромат. Подивився на чисте, блакитне небо. Одинокі хмаринки плили кудись по своїм справам. До вух доносились співи пташок. Музика з дому не досягала до мене через звукоізолюючі стіни. 
- Розпочнемо, - майже радісно мовив я та попрямував по білим дерев’яним сходинам до сірого автомобілю з написом на боці “ГАРМОНІЯ”, відчинив задні двері та сів на м’яке, шкіряне сидіння. 
Перед очами виповз прозорий віртуальний екран. Десятки різних інформаційних сторінок. Я відчинив найпершу. Як тільки мій розум почав вникати у текст, кар легенько зрушив з місця, автопілот знав потрібний для мене маршрут, я не мав через це хвилюватися. 
Нарешті одноманітні новини (про постійно-ясну погоду, про життя без турбот, про досягнення людей під час тренувань та занять) мені набридли. Я зазирнув на мить у ліс. Дерева теж росли за якимось планом, розпорядком. Все виглядало правильним, рівним, гладеньким. І так щодня. Я вже втомився від цього виду. Очі відірвалися від однаково-бридких картин та задивилися у підлогу автомобіля. 
На прозорому віртуальному екрані виповзло сповіщення. Мені хтось дзвонив. Я натиснув на блідно-зелену кнопку, на екрані з’явилися обличчя мами та тата, котрі теж їхали у карі на свої фізичні тренування (йога). 
- Доброго ранку, Саня, - прорвався до вух бадьорий голос батька. – Ти як завжди, так? Похмурий та невдоволений. 
- Привіт, тату, - тоненькі губи відповіли їм ледве помітною усмішкою.
- Як спалося? – спитала мати. – У тебе ж сьогодні пробіжка? 
- Так, мамо. 
- А ввечері ти до нас, - нагадав мені тато. – Тільки приходь з усмішкою – ми до своїх батьків теж по вечорам ходили і дарували їм радість, на відміну від тебе. – Він жартував. Він щоранку так жартує. 
- Та припини ти, Алексе, - легенько штовхнула його ліктем мати. – У Сашка такий характер, такий темперамент. Так, Сашко? 
- Так, мамо, - мій голос навіть мені здавався якимось бездушним. – Я прийду до вас ввечері. Поспілкуємось.
- Ну звісно, - засміявся батько. – Ти ж не забудь, що в тебе через тиждень день народження. Ти як до нас прийдеш, то Аксенія, - це ім’я їхнього андроїда помічника, - приготує для нас таку вечерю, що в тебе настрій, характер та ще якась річ одразу ж стануть веселими, зрозумів? 
- Зрозумів, тато. 
- І відшукай вже собі другу половинку… А то мені вже трішки набридло щовечора дивитися тільки на тебе. – Знову ці його жарти. За двадцять три роки я вже встиг до них звикнути. – Чому ти припинив спілкування з Марго? Гарна дівчина, весела, бадьора! 
- Алексе, - призупинила потік слів мати, - ти забув, як мене зустрів? 
- Пам’ятаю. Нам допоміг штучний інтелект у Центрі взаємовідносин. Зазирни і ти туди, Саня, добре?
- Якось зазирну, тато. 
- Ну добре, - батько потягнувся до дверей. – Ми вже приїхали до Поляни гармонії. До вечора, синку. 
- До вечора, синку, - повторила матуся.
- До вечора. – Розмова скінчилася, екран знову став прозорим. І крізь його прозорість я побачив Лісовий стадіон. 
По різним доріжкам приїжджали інші кари. Серед людей був мій друг, решта звичайними сірими знайомими. Можливо, когось я побачу сьогодні вперше (я на це дуже сподівався). 
Двері автоматично відчинились, коли машина спинилася на зупинці. Металічний голос автопілоту нагадав мені, щоб я забрав спортивний одяг з багажнику, котрий вже був відчинений. 
Я ступив на щебінь дороги, забрав сумку та націлився йти до трьохповерхової будівлі, де була чоловіча роздягальня, душова та вбиральня. Зліва був такий самий комплекс – для жінок. Як мені здавалося, то назва для Лісового стадіону була підібрана якимось ідіотом, в котрого не було фантазії. Звичайно, навколо були одні ліси. Хвойний, котрий був поруч з моїм домом, перемішався з іншими деревами. 
Щоб дістатися роздягальні, я мав пройтися разом із іншими бігунами по білим металевим плитам. Рівно на секунду в голові виникло питання: чому ці плити завжди білі? Ідіотське. Адже за ними, як і за Лісовим стадіоном, як і за будь-яким місцем, стежать та піклуються спеціально запрограмовані андроїди та штучний інтелект. 
Я з усіма вітався по дорозі, усміхався їм. Близьких друзів, точніше друга, моєму погляду ще не попадався. Десятки інших з нашої групи були простими знайомими, на котрих я не бажав витрачати ні часу, ні емоцій. Прості знайомі, котрі розділяють зі мною один і той самий маршрут. Щодня. Хоча інколи у декого розпорядок та план змінюється, на його заміну приходить новенький. Так роблять, коли виникає між двома, трьома чи більше особами конфлікт. Їм змінювали плани, маршрут дня, соціальну групу, біом, в кінці кінців, щоб вони більше не перетинались. Але хто це робить? Хто керує нашими розпорядками? Якісь спеціально підготовлені люди? Щось я ніколи не задавався цим питанням… Сьогодні вперше. 
Напевно, не потрібно мені задаватися таким питанням. Існує певна система, котра підтримує наш соціум у мирі та гармонії. Якщо з’являються такі, котрим не подобається така система… Що ж. Я навіть не знаю, чи існують такі люди, не кажучи вже про те, що з ними трапляється. Хоча, ні я знав колись одного, який майже повстав проти андроїдів, але… краще цю історію не пригадувати. Хм, чому я забув про свого ліпшого друга? Йому теж все це набридло, але ділився він цією інформацією тільки зі мною.
Що це таке відбувається? Треба відкинути ці думки. Спокійно жилося, спокійно і буде житися, якщо я просто погоджуся зі своїм планом та розпорядком. Адже, якщо мені набридли оточуючі на тренуваннях та занятті, я завжди можу одягти навушники та поринути у світ різноманітної музики. Я завжди так роблю, коли якісь знайомі набридають мені безглуздими розмовами. 
Я подивився вліво. Одні й ті самі обличчя. Подивився вправо. Знову ті ж самі. Шкода… Зупинившись біля входу у чоловічі роздягальні, я обернувся. Дивне відчуття. Я пробігся по очам, котрі бачив кожного ранку, кожне тренування та заняття, але не побачив свого ліпшого друга. Можливо, Джеремі вже переодягався… Але ми зажди чекали один одного біля дверей, щоранку. 
Замість друга я побачив справжню незнайомку. Випадок крайнє рідкий в нашій групі. Останнього разу заміни відбувалися три роки тому. Риженьке кучеряве волосся, біле, майже бліде обличчя. Я стояв в десяти метрах від неї і не міг розгледіти кожну деталь. Цікаво, кого вона замінила? Сподіваюсь, не Джеремі. 
Разом із трьома чоловіками я ввійшов у роздягальню. Пройшовся до своєї шафи, сусідня належала Джеремі. Як тільки я подивився на табличку, котра висіла на білій металевій дверці, то одразу злякався. Вона була пуста, чиста, гладенька. Це могло означати дві речі: мого найліпшого друга пересилили до іншої шафи; могло бути і гірше: його могли перевести у іншу групу. Але що він такого міг зробити? Він же був мирною, спокійною, розумною людиною! Саме за ці риси я з ними і подружився. Джеремі ніколи не набридав мені безглуздими розмовами. Він завжди мав цікаві думки про андроїдів, домашні системи, їх творців… Що ж ти накоїв, Джеремі? 
Ще був варіант, що він захворів. Тоді чому його табличку очистили? Але… але… Я не можу гадати. З ним все гаразд. Ми ще неодмінно зустрінемось. Замість хвилювань я вирішив переодягнутися. Адже майже всі чоловіки з групи стояли переодягненими. Так, це тренування було індивідуальним. Ніхто нікого не примушував. Кожен біг ту дистанцію, котру міг подолати. Але система час від часу нагороджує за покращення результатів: оновленням домашньої системи, покращеною версією андроїда або зміною обстановки (переїзд у інший район, з іншим кліматичним біомом).
- Доброго дня, Олександре Брін, - привітався зі мною металевим жіночим голосом штучний інтелект девайсу для атлетичного тренування, котрий я щойно почепив поверх манжету рукава синтетичної спортивної кофти. – Розпочніть тренування з розминки. Кілометр. Темп сповільнений. Загальні вправи під час руху та на місці. 
- Дякую, - голос для мене здавався якимось збудженим. Щось відбувалося сьогодні не так, як завжди. З самого ранку. 
З роздягальні я вийшов передостаннім. Ззовні вже всі проводили розминку. Так як розмову вести було ні з ким, я дістав безпровідні навушники, встромив їх у вуха. Нічого було зайвий раз обмінюватися словами з людьми, котрі навіть самим собі не задають питання: хто створив цю систему? 
Заграла музика. Звісно, вона була автоматично підібрана під мій настрій. Тиха, спокійна, розмірені такти. Піаніно. Цікаво, мелодія підбирається тільки під настрій? Що зміниться, якщо я почну бігти? Вона буде такою самою? Можливо, ще рано було бігти. Постою, послухаю заспокійливо-гармонійну пісню. Повинно стати легше, спокій має зійти на мою голову. Адже коли я спокійний, то в змозі сам відповісти на деякі питання. 
Перший трек повільно затихав, розпочинався наступний. Характер та душа змінилися. Пісня стала жвавішою, веселішою. Мене підштовхують на біг. Що ж, подарую я їм таке задоволення, пробіжусь встановлену дистанцію. Дивись, можливо, легше стане. 
Перші кроки розминки почалися по ґрунтовій стежці Лісового стадіону. Зараз би Джеремі, який завжди, щодня, весь час, буркотів, що йому вже набридло бігати, набридли ці дерева, котрі посаджені по спеціальній схемі, візуальний ефект якої заспокоював більшість людей з нашої групи. Я від нього заразився таким настроєм. Тепер і мені ці дерева набридли. 
Попереду бігло троє чоловіків, разом із ними дві жінки. Вони щось бадьоро обговорювали. Добре, що я не чув їхньої радості за нові досягнення у якихось сферах повсякденного життя. Я їх обігнав, вирвався на рівнину, де по обидві сторони широкої стежки були поля з пшеницею. Саме час зайнятися загальними вправами під час руху. Десь хвилин п’ять я виділив інтенсивним навантаженням на ноги. Музика плавно переходила на енергійну: ритмічне електро, рок. Я підбадьорювався, налаштовувався на свої десять кілометрів. Вправи на місці я вирішив пропустити, про них мені ще три рази нагадав штучний інтелект. Її неприємний жіночий голос заважав мені, але я терпів, зміг винести її нагадування, після яких продовжила грати музика. 
Стежка повільно переходила у хвойний ліс, розділялася на три смужки. Якась мінлива думка підказала мені, що треба бігти наліво. Я так і вчинив. Рідко я біг саме в цю сторону. Зазвичай я спускався по природній драбині вправо, яка несеться до ставка з сірими качками. Та, що була по центру, проводила би мене у густий хвойний ліс, де є можливість побачити дивних птахів, білку на гілках. Але я побіг по лівій. Вона теж була природною драбиною (чи створеною системою), але направляла вгору, поміж гострих скель, велетенського каміння, розкиданих по лісу. 
Я вже був розігрітий. Біг вгору не здавався мені таким вже важким. Прохолодний, свіжий вітерець дув в моє гаряче обличчя. 
- Ви пробігли половину дистанції, - повідомив мені девайс для атлетичного тренування. – Продовжуйте підтримувати темп. 
- Дякую, - не чуючи крізь музику свій голос, відповів я штучному інтелекту. 
Висота була подолана. Я відчував себе переможцем, але попереду було ще чотири кілометри та п’ятсот метрів. Тепер біг продовжувався по рівнині. Дерева поруч зі мною стовбурами тяглися високо в небо, притулялися до нього своїми піками. Зліва розпочався оголений пагорб, котрий спускався вниз. Лише зелена травичка прикривала його. Праворуч виростав інший пагорб. Він був засипаний кущами та маленькими березами. І все ж таки хтось гарно попрацював над ландшафтним дизайном. Мені сподобались ці краєвиди. Настрій став значно кращим, бігти було ще легше. 
Аж раптом я злякався: хтось пронісся поруч зі мною, обігнав мене. Це була жінка. Та сама жінка, котру я сьогодні вперше побачив. Руде волосся кучерями мрійливо плавало позаду. Вона обернулася, посміхнулася та продовжила бігти далі. Я запам’ятав її біле обличчя. Карі, майже чорні очі. Маленький носик, невеличкі губи. Тонесенькі брови і веснянки. Вони осіли на її щоках та носі. 
Хто вона така? Як її звати? І з якої групи її перевели? І чи не вона замінила Джеремі? Або ж когось іншого, знайомого, котрому я не приділяв уваги. Дідько! Я щойно заспокоївся! Після її усмішки на мене знову накинулася параноя, що ця клята система створена для того, щоб показувати мені дивні, однотипні пейзажі, змушувати виконувати всілякі досягнення. 
Я сповільнився, збавив темп, зняв навушники, кинув їх у карман спортивної куртки. Я пробігся ще п’ятдесят метрів, заспокоїв серце, відновив ритм дихання. 
- Олександре, - нагадав про себе штучний інтелект, - ви пробігли шість кілометрів, сімсот метрів. Не зупиняйтесь на досягнутому. Ваша сьогоднішня дистанція – десять кілометрів. 
- Знаю я, знаю.
Залишок пройдуся пішки. Поміркую. Тепер стежка йшла вниз, котилися поміж скель та валунів. Дерева стали рідкими, інколи зустрічалися поодинокі верби, які хилилися до струмків, що лилися звідкілясь з пагорбів. 
- Олександре, - через дві хвилини розпочав девайс, - ви пробігли шість кілометрів, сімсот метрів. Решта не буде зарахована до сьогоднішньої дистанції. Не зупиняйтесь на досягнутому. Продовжуйте біг. 
- Добре, добре. – Якби я не продовжив бігти, то до самої роздягальні мені б продовжував набридати цей штучний інтелект.
Мій темп вже не був таким самим, як п’ять хвилин тому. Але я все-таки добіг до десяти кілометрів. Планова дистанція була подолана майже біля самих роздягалень. Десь метрів сто я пройшовся пішки, в думках проклинаючи штучний інтелект. Перед очами мерехтів образ тієї рудоволосої дівчини. Щось мені підказувало, що вона – дійсно заміна для Джеремі. Але чому? Що він такого зробив? З ким він посперечався? А якщо і її перевели, то або вона когось, або її щось не влаштовувало у колишній соціальній групі…
Ну нащо ці думки тероризують мене? Я точно нахватався таких замашок від Джеремі. Так, я познайомився з ним на свій день народження. На ранковій пробіжці, п’ять років тому я зустрів чергового незнайомця. Це був мій майбутній ліпший друг. Перше, що він у мене запитав, просто вразило мене, зацікавило. Адже ніхто раніше такого не питав у мене. “Як ти дивишся на те, що ми приймаємо участь у якійсь дивній грі, котра нам, начебто, не шкодить, але і розважає тих, хто її придумав?”. Я не знав, як йому відповісти, що йому сказати. Ці слова вибили мене з колії, по котрій я їхав всі вісімнадцять років. Саме тоді й почав жартувати батько про мій кепській настрій. Саме тоді в голові починали прокидатися думки, що ця в усьому ідеальна система створена для того, щоб нас тримати всередині таких соціальних груп. Щоб ми були всім забезпечені. Щоб були здорові фізично і психічно. В останньому, на моєму прикладі, ця система програє. 
І хто її створив? Навіщо? Я ж вивчав історію людства, починав від Древнього Єгипту. Щось я не знаходив ні строчки про створення якогось спеціального проекту, котрий був направлений на улаштування людської утопії. Та й хто буде про таке писати, якщо проект створювався під грифом: “Секретно”?
Так… Треба припиняти. Нічого доброго такі думки мені не гарантують. Треба заспокоїтись. Зараз зроблю заминку, обмиюся, переодягнуся та відправлюсь у Зелений парк на літературне заняття. Книжки завжди допомагали мені розслабитися, якщо з цим не могло впоратися фізичне тренування.
І знову я чув ці неприємні для мене розмови. У роздягальні чоловіки те й діло, що обговорювали сьогоднішні досягнення, про повідомлення, котрі надійшли їм на девайси,  домашньої системи оновлення (якийсь подарунок за старання). Навіть у душі, коли я поливав своє тіло гарячою водою, оголені спортсмени раділи новому дню та можливостям, які він їм подарував. Ідіоти. 
Тільки-но я в думках облив їх лайном, як і мені прийшло те саме повідомлення. Підшкірний імплант на лівому зап’ясті завібрував. Думкою я викликав віртуальний інтерфейс. Вода з душу не заважала мені розрізняти символи та літери на білому голограмному екрані. Так, мої здогадки були вірними.