Глава 18. Дім.

11891 день після втрати пам'яті екіпажем корабля "Табула".

Руслан Делпорте зайшов у кухню корабля Табула, потягуючи руки в сторону, та намагаючись прокинутись. Найбільше в цей ранок йому хотілося кружки кави. Він підійшов до автомата, зробив своє замовлення, і через хвилину пішов разом з кухоль до столу, що був під великим ілюмінатором. Він сів за стіл, і почав дивитися крізь ілюмінатор на далекий циліндр зі сталі, що повільно плив по вікну разом з усім космосом з одного кінця ілюмінатора до іншого.

Він знав, що це насправді не сам циліндр летить по кругу, і що це не якась ілюзія. В перший же день свого пробудження, після загадкової втрати пам'яті, він відкрив для себе, як влаштований цей корабель. Величезна центрифуга житлового відсіку повільно обертається довкола центральної осі корабля. Вони були іще в іншій планетній системі, коли весь екіпаж корабля прийшов у себе в один ранок, без жодного спогаду про своє минуле.

— Снідаєш без мене, Руслан?

На порозі кухні стояла Ніко Гроссман. Молода дівчина з яскраво-червоним волоссям та зеленими очима була капітаном корабля. Саме разом з нею в одному ліжку він і прокинувся в той ранок.

— Я тільки каву п'ю, Ніко.

— О, я вмираю без кави!

Вона кволо пройшла по кухні до автомата, клацнула дисплей, та сіла поруч з Русланом. Вони разом почали дивитися крізь ілюмінатор на величавий циліндр на фоні далеких зірок.

— Здається мені, це і є наш дім, — почав Руслан. — В любому випадку, початкова траєкторія корабля привела нас саме сюди...

— Не думаю я, що там всередині червоне небо... Пам'ятаєш, я ж казала тобі за свої сни!

— Та так, звісно, люба. Можливо, ти виросла на якійсь планеті з відкритим небом, а не в космічному поселені. А потім уже поселилася тут.

— Що ж, можливо, ти правий. Хотілося б побачити дім...

— О, я обов'язково поїду з тобою. Познайомлюсь з твоїми родичами.

Ніко голосно засміялася, ледве не захлинувшись кавою.

— І чому ж ти думаєш, що я захотіла б познайомити тебе зі своїми батьками? Дівчата зазвичай таких як ти на домашню сімейну вечерю не запрошують.

— Ну що ж, тоді буду заїжджати за тобою ввечері на мотоциклі, а ти тихо тікатимеш до мене з дому так, щоб тато не помітив.

— Оу, ну це звичайно, якщо в світі з червоним небом мене уже не чекає якийсь поганий хлопець на мотоциклі.

— Тільки цьому поганому хлопцю уже має бути за сто, і він напевно п'є таблетки, перед тим як когось запросити на свій мотоцикл.

Ніко іще раз засміялася.

— І все ж цікаво... — сказала дівчина — Хто нас там чекає? Чи є у нас сім'ї? Яка вона, наша домівка? Наші рідні міста? Наша цивілізація?

— І для чого ми полетіли в цю далеку подорож...

Руслан іще раз виглянув крізь ілюмінатор на безкрайній зоряний космос.

Десь там, серед зірок, була та жахлива, незбагненна сила, що стерла їхню пам'ять.

— Ніко... Як ти думаєш... Ми вчинили правильно?

— Чи правильно ми вчинили, що полетіли далі по траєкторії корабля, а не залишилися біля тієї оранжевої зірки?

— Так. Саме це я і хотів тебе запитати. Я постійно про це думаю...

— Очевидно, ми прилетіли додому. Система оранжевої зірки пустельна. А тут, тут наша батьківщина.

Руслан кивнув головою, не відводячи погляд від ілюмінатора. Ніко продовжила.

— Чи правильно ми зробили, що не зійшли з траєкторії, не залишились в тій системі, дослідити ті світи?... Я також про це думала. І все ж, я впевнена, ми вчинили правильно.

Вони іще деякий час мовчки сиділи на кухні, пили гарячу несмачну каву, і дивилися крізь ілюмінатор. Зрештою, двері у кухню відчинилися. На порозі стояла Ньютон, перший помічник Ніко. Висока брюнетка усміхнулася Ніко та Руслану, взяла на столі пакет сухого сніданку, і пішла до товаришів за стіл.

— Капітан! Руслан! Як справи, як ранок?

— Ти нам скажи, Ньютон. Ми тільки недавно прокинулися, і іще навіть не допили кави!

— Кава в космосі... Пам'ятаю, хтось мені казав, що із-за сили Коріоліса, кава завжди буде несмачною на космічних кораблях. Хто ж це мені казав, не можу згадати...

Ньютон сіла до товаришів, розгорнула свою порцію сухого сніданку, і почала їсти.

— То як у нас справи, Ньютон?

— Скинули швидкість до одного кілометра в секунду відносно цього циліндра-поселення. До речі, ми прочитали інсигнію на ньому. "Веста". Більше сотні кілометрів в довжині. Якщо це те, про що ми думаємо, гігантське поселення в космосі, із замкненою екосистемою, то там можуть жити мільйони людей.

Ньютон прожувала іще порцію, проковтнула, і продовжила.

— Ми також прошерстили передачі по планетній системі. Здається, є цікава планета під назвою "Марс", де, судячи з усього, також живуть багато людей. Іще є одна планета з багатою киснем атмосферою, проте радіаційний рівень там занадто високий, і там немає слідів технологічної цивілізації на поверхні.

— Хммм, Марс, — задумливо промовила Ніко. — Звучить цікаво...

— Так, красива планета. Але виглядає так, що більшість людей в цій системі живуть на поясі астероїдів, в цих поселеннях.

Ньютон закінчила зі сніданком, та взяла собі іще гарячий чай.

— Але одне так і не зрозуміло... — продовжила вона. — Чому ми летіли в цю подорож? Виглядає так, що тут все в порядку. Нам не потрібен новий дім, не потрібно шукати новий світ для переселення.

— Напевно, це просто наша природа, Ньютон. Ми дослідники.

— Напевно... Гаразд, я йду, а то я залишила Фламінг та Теллера самих в командному модулі. Лиш би ці двоє диваків там дров не наламали.

Ньютон допила свій чай, встала, та попрямувала до виходу із кухні. Біля виходу вона зупинилася, та повернулася до товаришів.

— І все таки, мене бісить це ім'я, — сказала вона перед виходом. — Ньютон. Бісить, що я не знаю своє ім'я. Вам то двом пощастило.

З цими словами вона повернулася назад до виходу в коридор житлового відсіку, та закрила за собою двері.