Глава 17. Учень та ментор.

29 днів після втрати пам'яті екіпажем корабля "Табула".

Зоранде Єзекиїл прийшов до свідомості у своєму рідному тілі, в кабінеті Гери Веданте, посередині вежі Кварцу. Він відразу відчув полегшення, неначе вернувся у свою рідну стихію. Магнітні поля Гравітона вирували в його сенсорах, заряджені частинки викликали подразнення рецепторів. Нейтринні пучки звивалися довкола, утворюючи дивні топологічні петлі, що завивалися і розривалися на куски знову і знову.

Він подивився довкола кабінету, та побачив тіло Декарта поруч. Робот-блондин був уже розібраний на частини, деталі голубого та сірого кольору лежали на столі. В голові робота була діра, в якій іще недавно лежала його нейронна матриця. Він жив в цьому тілі три тижні, прикидаючись одним із людей на кораблі Табула, проте нарешті цьому прийшов кінець. Зоранде іще раз окинув поглядом цей саркофаг, що обмежував його свідомість всі ці дні, та вийшов із кабінету.

Він йшов по сходах вгору, в пошуках Гери. Він очікував, що вона дочекається його пробудження в кабінеті, проте цього не відбулось.

— Напевно, у неї зараз багато роботи, — промовив він про себе.

Зоранде виглянув крізь вікно на гігантський Гравітон. Він знову бачив планету у всьому її спектрі, інфрачервоні кольори переливалися один з одного, неначе картини художників-абстракціоністів. В космосі довкола неї закручувалися магнітні поля. В глибинах темряви космосу світилося рентгенівським випромінюванням ядро галактики Чумацький Шлях.

Поруч із Гравітоном Зоранде побачив Азур, батьківщину свого клієнта. Він відразу помітив легкі інфрачервоні вогники на поверхні океану. Азуряни недавно почали добувати кисень з водяного льоду, та спалювати в ньому рештки давно вимерлих організмів. Скоро вони почнуть використовувати пар нагрітої вуглекислоти для того, щоб рухати механізми та турбіни. І тоді почнеться нова епоха розвитку цієї цивілізації. І тоді, їм потрібно буде бути готовими до того, щоб захистити клієнта від самого себе, від своїх можливих руйнівних тенденцій.

Зоранде підіймався далі сходами. Йому цікаво було, на що дивиться Гера. Він помітив пучок нейтрино, що спускався вежею Кварц донизу. Налаштувавшись на нього, він відразу відчув свою товаришку.

— Зоранде, привіт. Рада, що ти уже прокинувся. Вибач, я мала відійти. Підходь сюди, я дещо маю тобі показати.

Зоранде пішов далі по сходах, до самого верхнього поверху вежі Кварц. Йому не хотілося думати про те, що могло так стривожити Геру. Невже ці людишки, жалюгідні створіння з сусідньої жовтої зірки, вирішили вернутися назад, знову натрапивши на слід із хлібних крихт? Якщо так, у них знову тепер багато роботи.

Зоранде вийшов на майданчик верхнього поверху вежі, та привітався з Герою.

— Так, любий Зоранде, привіт!

Вона стояла біля самого вікна, навіть не обертаючись до нього на його вітання. Зоранде відразу помітив, що вона налаштована на нейтринні пучки, що ведуть до її ока в точці Лагранжа, на орбіті Азура.

— Я думав, ти хоча б обнімеш мене, коли я прокинусь після такого страшного сну.

Гера повернулась до нього, та усміхнулась йому. Він відчув теплі емоції своєї товаришки.

— Вибач, я ж кажу. У нас зараз багато роботи. На, ось, візьми моє око, і подивись сам.

З цими словами вона протягнула йому пучок нейтрино на своїй долоні. Зоранде взяв його в свої графенові сенсори, та відразу опинився частиною своєї свідомості в глибокому космосі, за сотні тисяч кілометрів від вежі Кварцу. Він був в невагомості, прямо перед гігантською планетою, а поруч був кришталик ока, направлений на супутник Гравітона Азур. Зоранде легко стиснув кристалик, і сфокусувався на поверхні світло-голубого океану із вуглекислоти.

Високо в атмосфері літали білі хмаринки кисню та оксиду азоту, ледве нижче були хмарки із водяного пару. В самому прохолодному океані плавали мільйон спіральних структур із водяного льоду. Азуряни повільно ходили по них, та займалися своїми справами. Хтось висушував живність, хтось вирощував планктон, інші полювали у вуглекислоті на довгастих кальмарів. В основах спіралей горіли штучні вогники. З глибин океану повільно підіймалися пузирі оксиду азоту.

— Що я маю побачити, Геро? Здається, з клієнтом все в порядку...

— На екваторі, любий. Ближче до Моря Тиші.

Зоранде іще раз сфокусував кришталик на плямі, де океан вуглекислоти був трохи теплішим, ніж довкола. Там, в оточенні уламків водяної криги, була група зі спіральних структур, побудована одним із народів раси азурян. Вони нічим не відрізнялися від інших народів, і Зоранде ніколи про них сильно не задумувався. Його більше цікавили імперії півночі чи князівства півдня, тут же, в Морі Тиші, він ніколи не бачив нічого особливого.

Раптово, його увагу привертає легке відблискування. Це не були заломлені промені оранжевого сонця. Це не було природне інфрачервоне світло нагрітої під сонцем поверхні. Це було щось зовсім інше, щось, що він іще ніколи не бачив на голубій поверхні цього прекрасного світу.

— Це... Це те, про що я думаю?

— Так, Зоранде. Це рентгенівське випромінювання.

— Но... Но як? Я думав, у нас іще багато столітть.

— Так, у нас іще є час до епохи атома. Проте думаю, одна із їхніх глибоководних експедицій дістала із дна океану трохи матеріалу на поверхню. І там, серед цього матеріалу, є радіоактивні елементи. А це значить, що вони можуть увійти в епоху атома значно раніше, ніж ми сподівалися на те...

Так, новини не з приємних, подумав про себе Зоранде. Якщо уже менше ніж за сто років вони почнуть будувати атомні реактори, а то і, не приведи до цього Всесвіт, взривати ядерні заряди на орбіті, це значно ускладнить їхню роботу. Гера відчула його думки, та повернулася до нього.

— Не хвилюйся, ми справимося і з цим. До того ж, у нас хороший клієнт. Вони помірковані та раціональні створіння. Подумай хоча б, нам могло повезти значно менше. Згадай хоча б за цих варварів, з якими нам недавно довелось мати справу. Тим, хто сторожив їх, пощастило значно менше ніж нам з тобою, Зоранде.