Глава 16. Рівновага Неша.

Ми йдемо разом із Саган по коридору до люка, що веде в шахту в одній зі спиць колеса житлового відсіку корабля. Ми уже були тут раніше, в перший день нашого пробудження, в перший день нашого життя. Тепер же, ми ідемо по цьому коридору до люка, на зустріч своєму кінцю.

— Знаєш, я думаю... Я думаю, Саган, я хотів би прожити життя під червоним небом разом з тобою.

Вона тепло усміхається мені. Червона чілка волосся спадає на її смуглі щоки, зелені очі дивляться на мене.

— Не неси дурню. Краще жити в гігантському поселені, серед лісів полів та озер. Там, де жив ти. А не в металевій юрті серед червоної крижаної пустелі.

Вона бере мене за руку.

— Я так і не попила кави перед смертю.

— Все рівно вона тут, на кораблі, не настільки смачна. Декарт... Тобто, Зоранде казав, що це із-за сили Коріоліса. Я нічого не пам'ятаю, але точно догадуюсь, відчуваю... Що вдома вона має бути смачніша.

Зрештою, ми разом з Саган підходимо до люка. Саме через цей люк ми лізли в перший день, навідатися до Теллера, нашого корабельного інженера. Тепер же, з цього люка вийде наша смерть.

Що може зробити проста людина проти такої сили? Проти сили, що стереже світи, що витримує перевантаження в сотні g, що бачить нейтринні промені та рентгенівське випромінювання? Що може зробити плоть, результат дарвінівської еволюції, проти дизайну далеких зірок... Нам разом із Саган залишилось лише гордо підвести голови, і зустрітися лицем із фіналом нашої історії.

— Мені все-таки цікаво, чи вийшло б щось у Теллер та Фламінг. У них така драма почалась, знаєш...

— Ахах, та не сміши мене. Я впевнена, готова посеперчатися на любі гроші, що Теллер насправді одружений.

Ми іще стоїмо деякий час в тиші. Десь там вона, Гера Веданте, сторож світу Азур, пробирається коридорами інженерного відсіку сюди, щоб вбити нас.

— Значить... — порушує тишу Саган. — Ми були ворогами. Намагалися вбити одне одного. Я закинула тебе у твою каюту. А потім намагалася відкрити двері, щоб ти допоміг мені проти атаки Зоранде. Проте він увімкнув свій ультразвук швидше...

— Ми уже знали, що були ворогами. Проте це не так важливо. Це були інші люди, вони зараз уже в минулому. Ми ж зараз, і ми поки іще живі.

Саган глянула на мене іще раз своїми зеленими очима.

— Ти думаєш... Ти думаєш, ми можемо вижити?

— Я не знаю, ким був цей чоловік, що жив в цьому тілі до невідворотного стирання особистості. Чому він ненавидів тебе? Чому намагався вбити? Але в одному я з ним точно схожий. Я вважаю, що поки іще я живий, ми можемо виграти цей бій.

Зрештою, двері люка вилітають зі страшним шумом в коридор, і вона спускається по драбині на підлогу. Висока, вище за мене ростом, зі світлим довгим волоссям, що спадає на плечі, вона дивиться на мене своїми голубими очима. Деяку мить ми дивимось одне на одного, два інопланетянина в цій планетній системі.

— Де Зоранде? — зрештою порушує вона тишу.

— В командному модулі. Ми проведемо вас до нього.

Я показую руками, що пропускаю її вперед, і вона ступає до Саган. Вона на мить зупиняється біля дівчини, і так само оцінює своїм холодним взором. Зрештою, її очі зупиняються на годиннику Саган.

— Варварство, — промовляє вона, і йде вперед по коридору.

Ми йдемо за високою інопланетянкою слідом по коридору, до командного модуля. В ілюмінаторі збоку повільно крутиться гігантський Гравітон, трохи далі видно срібний далекий Кварц.

Тепер я беру Саган за руку. Головне, це бути готовим до всього. А там, гори весь Всесвіт. Ми випробували нашу долю, не вийшло, ну і біс з ним.

— І не думайте стріляти в мене з цієї штуки, — промовляє блондинка. — Я знешкодила плату лазера нейтринними пучками, як тільки ти зробила це із Зоранде. Не соромтеся.

Я і не думав, я догадувався, що вона буде краще підготовлена до зустрічі з нами.

Вона сама відчиняє двері в командний модуль, і проходить вперед.Фламінг уже поклала понівеченого Зоранде на підлогу, і зараз намагається зупинити витікання темно-синьої маслянистої рідини.

— Зоранде...

Блондинка підбігає до нього, і обхоплює обома руками, відсторонюючи лікаря.

— Я просто нічого не розумію, — розчаровано промовляє Фламінг. — там, всередині його тіла, немає нічого, що хоча б трохи нагадувало б людські органи. Я не маю абсолютно ніякого уявлення, як йому допомогти...

Що ж, будемо сподіватися, що Гера знатиме, що робити.

Блондинка підходить до Зоранде, і кладу руку на рану. Синя рідина перестає текти, і Зоранде усміхається своїй подрузі. Зрештою, за мить, Гера підводить руку все вище і вище, поки не доходить до плеча. Я дивлюся на те місце, де щойно була пропалена лазером діра. Зоранде був зшитий заново, рівна шкіра без рубців. Він виглядає так, наче він і не був розпилений зовсім недавно лазером майже навпіл.

— Нанотрубки графену, — тихо промовляє Саган поруч зі мною. — Вона просто зшила його ними заново...

Так, технологія інопланетян перевершує нашу. Та і звісно, він просто робот, що містить свідомість інопланетянина. Робот, якого можна поремонтувати за потреби.

Зоранде підводиться на ноги, і Гера іще трохи підтримує його руками. Він швидко обводить її поглядом.

— Ти... Ти прийняла це тіло? Яка грубість...

— Я ж мала летіти сюди, коли побачила...

Вони разом дивляться на астронавтів, що зібралися в командному модулі.

— Ну що ж, — промовляє Гера. — Прийшов час.

Я відчуваю, що Саган стискає мою руку. На обличчі Фламінг проступає піт.

— Чекайте! — підіймаю до них руку. — Чи це єдиний шлях?

— У нас більше немає вибору. Стирання пам'яті не спрацювало. Залишилось лише одне...

— Але це ж не ваш спосіб. Ви не вбивці.

— Вибір між сотнями мільйонів азурян та тридцять одним приматом на борту корабля. І цей вибір не у вашу користь. Нам доведеться це зробити.

— Але... В чому був ваш план раніше? Що Зоранде просто прослідкує за нами, і вийде з корабля?