Глава 15. Історія Декарта.

0 днів до втрати пам'яті екіпажем корабля "Табула".

Зоранде Єзекиїл прокинувся від яскравого світла пурпурного кольору планети Гравітон над ним. Він відчував своїми рецепторами пояс Ван Аллена, захоплені магнітним полем газового гіганта заряджені частинки вирували в його сенсорних органах.

Зрештою, половину дня на Кварці потрібно було проводити в компанії величної планети в чорному небі. Інша справа була на Азурі, ближчому супутнику, який був завжди повернутий однією стороною до планети. Половина населення Азура навіть не підозрювала у своєму житті про існування гігантської планети. Но скоро там почнеться епоха великих географічних відкриттів, і це все зміниться.

Зоранде встав, і пошукав своїми сенсорами нейтринні пучки Гери. Його ментор була за зоною його сприйняття.

Гера часто вставала раніше, і починала працювати. Своїм оком, невеликим кришталиком на орбіті Гравітона, в точці Лагранжа L4 між Гравітоном та Азуром, вона постійно спостерігала за жителями прекрасного, яскраво-голубого океану. В цьому і була їхня місія, оберігання життя та молодої цивілізації в цьому маленькому світі на околиці Галактики.

Та Гера часто заглядала далі, в іще глибші простори довколишнього космосу, за межі супутників Гравітона, та навіть за межі планетної системи оранжевої зірки. Вона дивилася глибоко в газопилову туманність поруч із зіркою, та до сусідніх зірок. Кілька десятиліть тому, як тільки Зоранде зайшов на цю посаду, ставши молодшим колегою Гери, вона йому дещо показала. Молоду та агресивну цивілізацію, що живе біля жовтої зірки, за двадцять п'ять світлових років звідси. В той день Зоранде був по-справжньому наляканий. Він побачив варварство, на яке спроможний хижий розум. Він зрозумів, що рано чи пізно, йому доведеться зіткнутися лицем до лиця із цими хижаками. Він зробить це, оскільки це його робота. Захист життя на Азурі.

Зоранде іще раз глянув на гігантський Гравітон. Він був створений, та виріс на орбіталі, великому колесі в космосі, в системі із трьох зірок, за двісті світлових років від Азура. Зоранде не звик бачити таку красу, як гігантська пурпурна планета кожного дня. Але водночас він уже почав сумувати за домом. Можливо, коли-небудь, він вернеться туди, та провідає старих друзів, що залишились на орбіталі.

Оранжеве сонце почало виглядати із-за горизонту також. Перші промені освітили сірий, заморожений світ.

Раптово, Зоранде відчуває пучок нейтрино, що звивається довкола. Ці нейтрино шукають його, Зоранде. Він бере пучок на себе. Це Гера, його ментор, вона хоче йому щось терміново сказати. Він відчуває її думки у своїй нейронній графеновій мережі.

— Зоранде, почалось. Вони тут.

Їй не потрібно було казати більше, Зоранде і так зрозумів, кого вона мала на увазі.

— Підійди до мене. Нам потрібно діяти.

Зоранде вийшов зі своєї спальні, та пішов по сходах вверх, на самий верхній поверх вежі Кварцу.

Нейтринні пучки вирували довкола у магнітних полях, іонна радіація оранжевого сонця відзеркалювалась від вікон вежі. Він уже тисячі разів підіймався по цих сходах на свою сторожу. І все ж, це був тільки самий початок його кар'єри. Гера Веданте уже пропрацювала тут довгих чотири тисячі років. Вона бачила своїм оком, як жителі Азура перейшли від примітивних знарядь та списів до складного агрокультурного суспільства. В порівнянні з Герою, Зоранде, який працює тут уже сорок років, всього-на-всього новачок, зовсім зелений салага, якому іще вчитися і вчитися мистецтву оберігання зачатку міжзоряної цивілізації.

Зоранде зрештою вийшов на самий верхній поверх вежі. Сонячні промені та радіація освітлювали тут все. Якби людина з корабля "Табула" якимось чином опинилась тут, вона миттєво отримала б смертельну дозу радіації. Проте Зоранде просто перевів фокус своїх рецепторів на Геру, щоб не звертати уваги на іонізуюче випромінювання.

Гера стояла біля вікна. Пучок нейтрино звивався в її долоні. Зоранде побачив, що цей пучок йде далі через вікно до ока Гери на орбіті планети Гравітон. Його колега та друг уважно дивилася в глибину космосу за непрошеними гостями від далекої жовтої зірки.

— Яве мав рацію. Вони навідались до нас. Вони бачили Азур в своїх телескопах. Я помічала слабкі вогники лінз на периферії свого сприйняття, зонд в глибинах космосу, я зрозуміла, що вони шукають...

Зоранде нічого на це не відповів. Він знав, що цей день прийде.

— Ми діємо за планом, Гера?

Вона випустила пучок нейтрино із графенових долоней, та повернула до нього свої сенсори. Зоранде знову захопився її ідеальним дизайном на фоні радіаційного фону зоряного космосу.

— У нас не має вибору, Зоранде...

— Я йду.

Гера опустила долоню. В її думках вирувало щось, що Зоранде іще ні разу не відчував раніше. Він не відразу зміг зрозуміти це відчуття, не відразу зміг зіставити це із тим, що йому було б відомо. Зрештою, до нього прийшло розуміння цього почуття. Гера Веданте відчувала страх.

— Ні... — відповіла вона йому. В її сенсорах відблискували промені оранжевого сонця. — Ти не маєш йти. Це моя робота, я піду і зустрінусь з ними лицем до лиця!

— Гера, ти маєш залишитися тут. Якщо щось піде не так, потрібно щоб тут був хтось з твоїм досвідом. Клієнт потребує цього.

Гера не знала, що відповісти на це. Так, Зоранде правий. Тільки він має йти в цю дорогу, на зустріч хижим варварам. Проте вона далі дивилася на нього своїми сенсорами. Її графенові долоні висіли обабіч, пучки нейтрино звивались довкола, проте не знаходили свого власника.

— Зоранде... Якщо вони... Якщо ти... Вони звірі. Я не зможу собі простити, якщо...

— Все буде добре, Гера. Зрештою, це і є наша робота.

Зоранде наостанок злився свідомістю з нею, на мить ставши єдиним цілим зі свідомістю Гери. Всі її переживання, її страх, він розділив, і взяв частину на себе. Від'єднавшись знову в окрему свідомість, і глянувши знову на Геру, він побачив, що їй уже значно краще. Він розвернувся, та пішов з верхньої зали вежі по сходах донизу, до самого дна, на кілометр внизу.