14.2

— Ти і є сторож. Той самий оберігач, захисник протоцивілізації Азура. Ти побачив нас на підльоті до Азура, взламав протоколи безпеки та проник на корабель. А потім, стер нашу пам'ять. Все це ти робив для того, щоб ми не вийшли на контакт з азурянами.

Я повільно підхожу до блондина. Він не рухається з місця.

— Ти розраховував, що стерши нашу пам'ять, ти дезорієнтуєш нас. Ми забули хто ми, для якої мети сюди прилетіли. Зрештою, ти почав маніпулювати нами. Підкинув ідею про операцію під фальшивим прапором, щоб ніхто із нас не пробував нічого небезпечного поруч з Азуром. Підкинувши цю ідею, ти штучно створив атмосферу параної, в якій ніхто не буде чудити нічого небезпечного під страхом бути оголошеним агентом інопланетян. Нічого небезпечного для жителів Азура, звичайно ж.

Я підхожу іще ближче. Декарт не мигає очима, дивиться прямо на мене.

— Ти посіяв недовіру між мною і Ньютон, підкинувши їй ту книгу. Зрештою, розрахунок був, що ми будемо слідкувати одне за одним. Знову ж таки, щоб ніхто не наламав дров поруч з азурянами, яких ти так ревно оберігаєш. Потім ти підкинув версію з маньчжурським кандидатом, щоб посіяти недовіру між мною і моєю товаришкою Саган. Потім ти зламав пневмопристрої зонда, щоб він вчасно звалився в океан. Ти зробив це тихо, поки ми із Саган виясняли наші відносини, та чи ми віримо одне одному. Ти вправно маніпулював нами, наче ляльками у виставі. Але цьому прийшов кінець.

Я зовсім вже наблизився до Декарта. Ми стоїмо лице в лице. Він вищий за мене, плечі ширші. Цей бій буде нерівним. Інопланетна технологія проти людської плоті. У мене є тільки один шанс вижити в цій битві.

— Ти зі мною, Саган? — промовляю я за плече.

— Саган... Він агент, провокатор. Хоче влаштувати операцію під фальшивим прапором, хіба ти не бачиш?

— Весь цей час, ти маніпулював нами, використовував нашу природну схильність до агресії та параною, щоб зрештою, привести в ту саму западню, та повторити фокус із стиранням пам'яті. Але тепер, в тебе це не вийде. Людська сила волі сильніша за твої технології. Ми із Саган тепер одна команда в цій грі, я вірю в це. Твоїй владі над нами, твоїм маніпуляціям нашими тваринними інстинктами, всьому цьому прийшов кінець.

Декарт вдаряє першим. Він бере мене за комбінезон однією рукою, іншу заносить вгору для удару. Я беруся руками за його руку, що тримає мене, і намагаюся звільнитися. Нічого не виходить, його рука міцніше за сталь, я навіть не можу розжати хоча б один його палець, приклавши всю свою силу. Він, це інопланетна машина, його м'язи сильніші за всі сплави металу на нашому кораблі. Я відчуваю, як його друга рука несеться на мене крізь повітря, щоб вбити на місці.

— Іскра!

Зелений вогонь засліплює мені очі, і я падаю з ослаблих рук Декарта. Я приземляюсь на металеву підлогу, і в мене знову болить спина. Я чую переляканий крик доктора Фламінг. Біля мене, прямо наді мною, стоїть Саган, моя рятівниця, моя союзниця в цьому житті. Вона широко розставила ноги, в руках вона тримає свій годинник. Червоне волосся розтріпане, в зелених очах злісний вогонь. Вона усміхається так, як я її раніше ніколи не бачив. Вона у своїй стихії, вона нарешті, вперше від втрати пам'яті, знайшла себе.

Щось пече мені у носі. Гидкий запах горілого несеться в повітрі по командному модулі. Но не горілої плоті, ні. Горілого... Горілого пластику? Я повертаю голову від Саган, і бачу жахливу, моторошну картину.

На дисплеї лежить розпилений майже навпіл Декарт. Лазер випалив в ньому діру від лівого плеча до живота, ліва рука звисала збоку, не рухаючись. З рани тече... Ні, не кров. По дисплею розтікається синя рідина із срібними вкрапленнями. Дивні дрібні механізми рухаються між відпиленим плечем і тулубом, намагаючись знайти одне одного. Декарт дивиться вниз на рану, потім знову підводить погляд на мене.

— О боги... — промовляє доктор Фламінг, ховаючи свій рот руками. Здається, її зараз знудить. Лікар, така звична до вигляду крові, вперше за професійне життя зіткнулася з організмом, який саме її сприйняття не може пояснити, який просто не вписується в її картину Всесвіту.

— Що ти таке? — питає Саган. В її голосі відчувається легка огида. Вона все іще націлює на нього свій годинник-лазер, готова в будь-яку мить знову скомандувати те саме слово, і покінчити із химерним створінням з далеких зірок.

— Ну ось і кінець, — кажу я. — Наша гра завершена. Дякую тобі, Саган. Я знав, що ми будемо однією командою, і поклався на тебе. Тепер, завдяки тобі, ми перемогли в цій грі.

Декарт намагається підвестися, потім знову невдало лягає на дисплей. З його рани виливається іще синя рідина. Він втомлено промовляє, дивлячись на Саган, неначе відповідаючи на її запитання.

— Багато є на світі, мій друже Гораціо, що і не снилось нашим мудрецям...

Він закриває на мить очі, і втомлено підводить голову догори. Таке враження, наче він звичайна людина, що втомилася після тяжкого робочого дня, а не розпилений майже навпіл інопланетянин.

— Капітане...

— То з чого ти зроблений, Декарте? Що це таке? Що приводить тебе в дію, мініатюрний реактор? — питаю я.

— Капітане...

— І чого ти до біса такий сильний? Сильніше за сталь! Це ці графенові нанотрубки? Ти з них також зроблений, як і твій корабель-октаедр?...

— Капітане!

Я зрештою звертаю увагу на свою рятівницю. Саган вказує на екран.

— Дивись.

На екрані, в самому центрі, тепер стоїть октаедр. Він зупинив свій рух за десять кілометрів від корабля. Із нього повільно виходить у відкритий космос...

Я не можу повірити своїм очам. Ну це вже точно забагато для одного дня.

— Це... Це жінка? — промовляє Фламінг.

Декарт підводить голову, і дивиться на головний екран. Синя рідина з його рани тече по дисплею, на якому іще висвічуються якісь цифри та символи про об'єкт, що зупинився поруч.

— Гера... Вона прийшла за мною...

— Твоя подруга?