Глава 14. Гра з неповною інформацією.

Вона забрала свій годинник та пішла, поки я спав!

Я стою посеред своєї каюти в одних плавках. Так, я уже перешукав все в цій тісненькій кімнатці. Так, абсолютно все! Ні, він точно не впав випадково в унітаз, поки я був у ванній кімнаті. Я уже там перевіряв, дякую, більше не хочеться.

Саган, червоно волоса дівчина із зеленими очима, вона забрала свій годинник з вбудованим лазером, вдягнула комбінезон, та пішла, поки я літав в своїх снах. Тепер вона має перевагу у нашій грі, остаточне слово за нею. Сьогодні ендшпіль, сьогодні ми взнаємо, хто грав за яку команду.

Я повільно надягаю свій комбінезон, та кидаю оком іще раз на книгу про парадокс Фермі. Вона відкрита на тій самій сторінці, параграф про гіпотезу зоопарку обведений олівцем. Так, сьогодні ми взнаємо, чи вірна моя теорія. А я, хоч раніше очевидно і не був науковцем, тепер же, в цьому житті, став ним. Пропоную наукові теорії, та сам же і перевіряю їх. Головне, щоб ці експерименти не закінчились тим, що моє мертве, обвуглене тіло впаде в океан Азуру з орбіти.

Закривши двері в каюту, я прямую знову коридором корабля до командного модуля. Я уже звик до наелектризованого повітря, збагаченого киснем. Напевно, в минулому житті я був кимось, хто швидко адаптувався до нових умов. Ким же я був? Інженером? Охоронцем? Спеціалістом з безпеки екіпажу? Ким би я не був, ця людина канула в небуття. Я, хто прокинувся два тижді тому в тій каюті з сильним болем в спині, я це нове життя, нова свідомість, нова людина. Мені вже навіть не цікаво вернути свою стару свідомість, свою пам'ять. Спи спокійно у темряві небуття, старий.

— Привіт, мій капітане.

Вона стоїть при вході в командний модуль. Червоне волосся спадає на обличчя, зелені очі дивляться прямо в мої. На смуглій шкірі відблискують вогники з дисплеїв. Саган з викликом дивиться прямо на мене.

— Я знаю, що ти забрала в мене.

— Оу, хтось не випив свою ранкову каву! — голосно відповідає дівчина. Потім тихіше, мені на вухо. — Я і не сумнівалась, що знаєш. Ну що, одна команда, капітан?

Не біси мене, червоно волоса. Ми обоє знаємо, що ти насправді капітан на цьому кораблі.

— Капітан? — за Саган стоїть Декарт, високий блондин з голубими очима. — Ми на курсі до Кварцу, другого місяця планети Гравітон. Відстань дев'ятсот сорок тисяч кілометрів.

О, а ось і ти. Третій гравець нашої гри. Саме тебе я й очікував тут зустріти.

— Є щось цікаве, що ви можете мені звітувати? — запитую я у своїх замісників.

Декарт хитає головою, Саган відводить погляд у сторону. Я іще раз дивлюся на її миле обличчя під чілкою червоного волосся. Мила Саган, в минулому житті тебе звали Ніко Гроссман. Проте Ніко уже давно відійшла в небуття. Ти тепер, як і я, нова людина.

Лікар Фламінг також киває мені, вона стоїть на краю мостика, і повертає свій взір назад на екран, на Кварц. Я також дивлюся туди. Далекий срібний серп на фоні зоряного неба. Здається, в книзі про парадокси Фермі я натикався на розділ, присвячений Місяцю, супутнику старої Землі, рідної планети людства. Напевно, він так само виглядав в нічному небі в давнину, коли древні жителі Землі мріяли про космічні подорожі.

А тепер, сьогодні нам суджено перевірити, де грань цих подорожей. Чи є межа, за якою ми зайдемо задалеко, де невидима сила, куди могутніша за нас, зупинить наше просування зірками.

— Якщо в цій планетній системі і є ті, хто забрав нашу пам'ять, капітане, вони там, — тихо промовляє Фламінг, не відводячи погляд від місяця Гравітону.

— Капітан! — раптово промовляє Декарт. — Об'єкт на радарі. Він летить зі сторони Кварцу.

Я дивлюся на дисплей. Маленька цятка рухається на фоні зірок.

— Історія повторюється, — промовляю я. Немає більше змісту тримати маски. Пора казати правду. — Це відбувається знову.

— Прошу пробачення, капітан?

— Я не капітан. Але гаразд. Це наша кармічна доля, Декарте. Знову і знову ломитися головою вперед в цю грань, грань самого пізнання.

Декарт уважно дивиться на цятку на фоні зірок.

— Його прискорення... Більше чотирьохсот g.

— Ми уже стикалися з ним. Він і позбавив нас пам'яті.

— Нам потрібно щось робити! — Саган переводить погляд з мене на Декарта. — Ми не можемо просто стояти тут, склавши руки!

— Що робити? — повертається до неї Декарт. — Атакувати? Це і буде операція під фальшивим прапором, на яку розраховує агент.

Я підхожу до краю мостика, вдивляючись в дисплей. Цікаво, що думав той, інший я, з іншою пам'яттю та свідомістю, що кілька тижнів тому так само вдивлявся в цю цятку на дисплеї?

— Капітане? Що нам робити? Ми не можемо атакувати їх, але не можемо і дати їм зробити те, що вони можуть зробити.

Я підіймаю голову. Пора.

— Розвертаємо сопла. Набираємо прискорення в напрямку Азура.

Саган та Декарт деякий час дивляться на мене, не розуміючи, що я маю на увазі.

— Капітане?

— Ми іще недалеко відійшли. Якщо постараємось, можемо встигнути на орбіту Азура до того, як нас перехопить цей зонд.

— А далі? Що ми робитимемо далі?

Я усміхаюсь про себе. Так, мій план спрацював, вони на крючку.

— Попросимо притулку у жителів Азура, звичайно ж.

Саган, Декарт та Фламінг переглядаються, потім знову дивляться на мене. Я продовжую.

— Висадимось на планету. В скафандрах, звичайно ж. Без них ми миттєво задихнемося та замерзнемо. Станемо на ті льодяні спіралі, та попросимо політичного притулку від переслідування ворожою цивілізацією.

— Але ж... — промовляє Саган, обмірковуючи те, що я щойно сказав. — Але вони не зможуть нас ніяк захистити. Вони прості фермери, у них немає систем орбітального захисту...

— А вони їм і не потрібні, моя мила Саган. У них домовленість, не бачиш? Зонди не вторгаються в Азур. Інакше, у них не було б їхньої аграрної цивілізації. Ми зможемо спокійно перечекати там.

Саган переводить погляд на екран, потім знову на мене.