13.2

Проте нічого не відбулося. Він так і стояв, з двома руками направленими на Ніко.

— Іскра! Іскра-іскра-іскра, — іще декілька разів повторив він. Він так і стояв далі, з дурнуватим виразом на обличчі дивлячись то на капітана, то на годинник, і не розумів, чому капітан іще жива.

— Що, не працює? Не забули батарейки перевірити?

— Чому?...

— Здається, ви переплутали дещо. Чи ви думали, що я полечу у цю місію без бутафорської репліки свого годинника, — усміхнулася Ніко. — Саме цю репліку я сьогодні і вдягнула на руку. Бо очікувала, що ви візьметеся за свою справу, і стягнете в мене його з руки. Ах, так, хочете поглянути на справжній годинник напевно?

Вона повільно дістала з кишені комбінезона годинник, що виглядав точно так само, як і годинник на руці чоловіка. Вона повільно повернула його дисплеєм вперед, і направила на агента "нуль-один".

— Ні з місця!

Проте чоловік, побачивши маленьку металеву річ у руках Ніко, відразу кинувся в сторону. У капітана не було часу думати, вона відразу прокричала "Іскра", проте зелений лазерний промінь пролетів мимо агента, і влучив у стіну, лишивши на ній обгорілу пляму. В усі сторони полетіли іскри, декілька астронавтів, що стояли поруч, кинулись на підлогу, обхопивши руками свої голови.

— Ловіть його! Він вбивця, він планував переворот на кораблі!

Чоловік перекотився по підлозі, вправно підвівся, і кинувся вже було до Ніко, з обома руками, занесеними до її горла. Іще мить, і він готовий був вчепитися в горло дівчини, і почати душити її. Ніко тільки вимовила.

— Іск...

Аж тут вона відчула страшну силу на своєму горлі, і нестачу повітря. Вона відчула, як задихається, як виходить життя з її тіла. Прямо перед її очима було страшне лице, перекошене від злоби, сухі вилиці були викривленими від хижої усмішки, чорне волосся чоловіка спадало їй на щоки.

"Пробачте, професоре...  Що підвела вас..." були останні думки, що промайнули у її голові. Вона відчула, що її свідомість відлітає, неначе випущена на волю пташка...

— Термінал, вимкнення центрифуги!

Голос Чен пролунав раптово серед напівтемряви сприйняття. Ніко відчула, як вона летить кудись вперед, відштовхнувшись ногами від підлоги капітанського мостика. Руки чоловіка звільнили її шию.

— Термінал, центрифуга!

Аж тут раптом, вона опинилася на підлозі, на колінах, і побачила перед собою тіло чоловіка, що називав себе Русланом Делпорте.

Їй все іще не хватало повітря, вона відкашлялася, тримаючись за горло. Зрештою, сфокусувавши свій зір, вона побачила, що на чоловікові стоїть її перший помічник, Чен Ванг. Вона міцно прижала агента до підлоги своїм черевиком на його спині.

— Ааай, — прокрехтів агент. — Моя спина... Як же боляче...

— Потерпиш, — промовила Чен, та глянула на Ніко. — Капітан, як ви? Все в порядку? Гад намагався вас задушити. Я вимкнула гравітацію, і вибила його в невагомості, коли він сам полетів спиною мені на ногу!

— Чен?... Кхех-кхе... Я в порядку... Дякую! Ти що? Як ти?...

— Здається, хтось забув закони Ньютона, да, гад? — вона говорила до чоловіка під її ногами, та, почувши капітана, повернулась знову до неї. — Просто деякі прийоми із самозахисту. Я ж казала, що завжди буду на вашому боці, що б не сталося!

— Дякую... — Ніко повільно підвелася. Інші астронавти зібралися довкола них. Дівчина повернулася до них. — Нам потрібно відвести його в його каюту. І зачинити там. Я тримаю його на мушці свого годинника, ви двоє, беріть його під руки. Чен, ви за головного в командному модулі. Дивіться за даними із сенсорів, не втрачайте об'єкт із виду. Скоро нам потрібно буде зустрітися лицем до лиця з ними, з тими, хто летить нам на зустріч...

Вони йшли по коридору до каюти чоловіка. Його несли під руки двоє астронавтів, а Ніко йшла позаду, тримаючи його на мушці свого годинника, напоготові в будь-який момент крикнути те саме слово. Зрештою, вони відчинили двері, і кинули агента "нуль-один" в його каюту, прямо спиною на металеву підлогу.

— Аййай! — крикнув чоловік. — Моя спина... Дура так сильно стукнула черевиком, здається, у мене зміщення хребця...

— Буває. У вашому то віці, то зброя не стріляє, то спина ниє. Таке вже життя.

Чоловік злісно подивився на Ніко з підлоги своєї каюти.

— Ви не розумієте навіть, що наробили. Нам усім кінець! Нас просто напросто стеруть, наші свідомості, наче надпис олівцем ластиком...

— Навіть, якщо це станеться, — холодно мовила до нього Ніко. — Ми хоча б підемо в небуття людьми із совістю. А не тими злочинцями, хто розпочали міжзоряний конфлікт. І не боягузами, готовими вбити старого професора через страх за свої секрети.

Чоловік без імені мовчав, і грізно дивився на Ніко. Дівчина продовжила.

— І не думайте пробувати вийти з цієї каюти. Я запрограмувала свій годинник на внутрішні сенсори корабля, як тільки ви вийдете з цієї кімнати, спрацює оповіщення, і на годиннику загорить червоний вогник. Тоді я знатиму, що потрібно йти вас шукати, щоб готувати собі смаженого на лазерному вогні агента організації "нуль-один".

Вона зачинила двері каюти, і голосно промовила.

— Термінал. Блокування дверей каюти Руслана Делпорте!

— Виконано, — тихо промовив згенерований машинний голос.

Ніко розвернулася, і пішла назад до командного модуля. "Чи правильно я вчинила... А що, якщо він правий. Що, якщо я наражаю свій екіпаж на велику небезпеку, просто йдучи назустріч планеті. Що, якщо він таки насправді знає, як нас врятувати від цієї страшної сили, від стирання пам'яті..."

— Який стан об'єкта? — запитала дівчина, тільки ступивши в командний модуль.

— Він... Він гальмує тепер. З неймовірним прискоренням, скидає швидкість, — в очах Чен видно було страх. — Якщо ми не помиляємося, за п'ять хвилин він зупиниться за декілька кілометрів перед нашим кораблем...

Ніко перевела погляд на дисплей. В телескопічних об'єктивах уже видно було форму загадкового тіла. Воно нагадувало чимось невеликий ромб, неначе запонку на рукаві сорочки.