Глава 13. Фіаско Руслана Делпорте.

0 днів до втрати пам'яті екіпажем корабля "Табула".

Вона стояла під червоним небом рідної планети. Марс, жорстокий і холодний світ, що не прощає помилок. Він часто появлявся у її снах, рідна домівка.

Ніко Гроссман, червоно волоса дівчина, науковець та капітан корабля "Табула" прокинулася від кріосну. Стінка кріокапсули повільно відчинилася, і Ніко вийшла в свою каюту.

Вона уже не раз прокидалася в цій міжзоряній подорожі. Востаннє вона прокидалася від заморозки, коли корабель почав своє гальмування з релятивістської швидкості в периферії системи оранжевої зірки.

Проте тоді він спав. Тепер же, вона прокинулася одночасно з ним, загадковим агентом страшної організації. Ніко намагалася не допускати емоції у свої судження, не брати жазі помсти верх над собою. Зрештою, це було не тим, що хотів би старий професор Мванге. Професор перш за все бажав би успіху місії, щоб Ніко відкрила життя на вуглекислотній основі в океані Азуру.

Ніко прийняла душ, вдягнула свій світло-голубий комбінезон, застібнула на руці годинник, та вийшла зі своєї каюти. Вона не знала, що більше їй не було суджено вернутися в цю кімнату.

Йдучи по викривленому коридору гігантської центрифуги житлового відсіку корабля, Ніко знову згадувала своє дитинство. Вона росла на Марсі сама, без батьків, в суворому світі під червоним небом. Тоді вона мріяла знайти когось, хто був би їй ріднею. Проте це давно залишилось в минулому. І все ж, вона все іще думала про те, як же добре було б мати когось поруч, хто був би підтримкою, другом в цьому холодному чорному Всесвіті. Хто розумів би, як і вона, як це, бути самотнім вовком у космосі.

Ніко пройшла на кухню, привіталась із головним інженером, що сидів біля ілюмінатора, і замовила собі кави в автоматі. Лисий інженер зачаровано дивився в ілюмінатор. "Напевно, сумує за жінкою та дітьми" подумала дівчина. Інженер був один із небагатьох серед них, в кого в Сонячній системі залишилась сім'я.

Дівчина вийшла і з кухні, та попрямувала до командного модуля. "Якщо програма пробудження спрацювала правильно, ми уже маємо підлітати до Гравітона, та його супутника Азура" думала Ніко. "Якщо, звичайно, ніхто на цьому кораблі не вирішив взламати мою програму..."

Вона відчинила двері, вкриті білим кевларом, та пройшла в широке, світле приміщення головного модуля. На мостику, біля своїх дисплеїв, стояли Чен Ванг та іще декілька науковців біохіміків. Далі, від мостика йшли сходи донизу, де стояли іще астронавти. Зрештою, модуль закінчувався здоровезним ілюмінатором у всю стіну. Крізь ілюмінатор видно було далекі зірки, та... Його.

Так, Ніко відразу впізнала гігантську планету Гравітон. Поруч були дві маленькі зірочки. Напевно, саме таким Юпітер та його супутники бачили древні астрономи Землі в свої примітивні телескопи багато століть тому.

Один із супутників Гравітона був ближче до планети. "Азур", відразу подумала про себе капітан. Їхня мета, світ, заради якого вони відправилися в цю далеку подорож.

— Пані капітан, — усміхнулась їй її перший помічник, мила жінка-лінгвіст на ім'я Чен Ванг. — вітаю з пробудженням. Ми уже майже прилетіли.

Висока, чорноволоса жінка стояла біля дисплея, на якому було збільшене зображення Азура із корабельних телескопів. Красивий, яскраво-голубий світ з легенькими білими хмарками.

— Не може бути... Це?...

— Так, це він! Хіба не прекрасний! Океан із рідкої вуглекислоти покриває весь супутник. Температура океану мінус тридцять градусів за Цельсієм. В атмосфері сліди кисню та оксиду азоту. І іще дещо, Ніко...

— Що, Чен?

Лінгвіст закусила губу і примружилась. Вона спочатку тримала руки на своїх бедрах, потім заклала їх за спину, неначе в нетерпінні сказати новину своєму капітану.

— Водяний лід... Ми бачимо його на поверхні.

— Так, ми очікували це, Чен. Твердий водяний лід легше за вуглекислоту, і він плаває на поверхні.

— Не тільки в цьому справа, капітан. Якщо вірити сенсорам, цей лід утворює дивні структури, спіральної форми. Нам здається... Вони рукотворні!

"Ох, моя мила Чен... Ти лінгвіст, і тобі так хочеться поговорити з розумними формами життя. Як же мені не хочеться тебе розчаровувати... Але ми не бачили сліди сигналів гравітаційними хвилями, не бачили сліди індустріальної цивілізації в атмосфері. Шанси зустріти доіндустріальну цивілізацію в космосі, так відносно поруч із Сонячною системою, надзвичайно малі..."

— Це дуже цікаво, Чен, — вимушено усміхається їй капітан. — Проте давайте не будемо робити спішних висновків. Подивимось, що це, дослідимо, а потім уже складемо загальну картину про цей дивний світ.

Раптово Ніко чує, як двері у командний модуль позаду неї відчинилися. Оглянувшись, вона побачила за своєю спиною його. Чоловіка без імені. Високий, чорноволосий, із сивиною у висках. В сухих вилицях була легка усмішка. Загадковий пасажир, член її екіпажу, чоловік без імені. Він назвався Русланом Делпорте. Проте вона тепер знала, що справжній Руслан Делпорте давно загинув. Перед нею стояв чужинець, вовк в овечій шкурі, агент загадкової організації.

— Вітання, капітан. Я так бачу, ми уже підлітаємо до Гравітона.

"Так, і ти першим полетиш в його водневу атмосферу, як тільки викинеш якийсь фокус, що мені не сподобається", подумала про себе Ніко. Проте вголос вона промовила до нього більш доброзичливо.

— Так, Руслане. Ми на відстані в півтори астрономічні одиниці від планети, і постійно скидаємо швидкість. Як тільки скинемо швидкість до десяти кілометрів за секунду, вийдемо на орбіту супутника Азур.

"Що він запланував? Він знає, що я його підозрюю. Я точно знаю, що він агент. Що ж це за гра тепер така? Ну нічого. Хай поки буде в командному модулі, і робить свою роботу. Як тільки я побачу, що він загрожує нашій місії, я розкрию свої карти."

— Що ж, я тоді пройду до свого дисплея. Привіт, Чен, — чоловік підійшов до лінгвіста, і та йому лагідно усміхнулася.