12.2

І справді, там де щойно стояв зонд, біля калюжі із черв'яками, тепер горить слабка лампа. Я намагаюсь в сутінках розгледіти, що це таке стоїть за лампою. І зрештою, сенсор вмикає нічний режим, і я бачу першого представника розумного життя на Азурі, якого нам пощастило зустріти.

Він доволі таки великий, розміром майже із зондом, проте це означає, що він значно менший за людину. Спереду стирчить гігантський білий бивень, на якому і висить мотузочок, на якому підвішена скляна лампа. Під бивнем, в самому низу, два синіх ока, дивляться на свою здобич в калюжі. Інший бивень йде зверху вниз, і ним він починає ворушити висушену живність поруч із калюжею.

За ним тягнеться довгасте тіло із декількох білих сегментів. З кожної сторони я помічаю по три лапи, якими азурянин міцно тримається на край льодяної плити. Відступаючи назад і вперед, досліджуючи свою здобич, він постійно перебирає трьома із шести лап, поки інші три міцно тримаються за поверхню.

Останній сегмент тіла особливо великий, здоровезний тулуб азурянина, вкрите чимось, що походить на шерстяний килимок. Азурянин насаджує на свій бивень дрібного висушеного черв'ячка, підкидає його вгору, і ловить невеликим круглим ротом, що захований між двома бивнями. Лампа при цьому крутиться в мотузці, неначе маятник, проте зрештою стає на місці.

— Неймовірно... Я і не розраховувала побачити щось таке, — Саган замріяно дивилася за дивною вечерею інопланетянина.

— Наскільки вони розумні, Саган? Чи можна з ними провести бесіду?

— Не знаю... Ліхтар однозначно рукотворний, як і ця брила льоду. Це все виглядає, як їхній варіант аграрної цивілізації. Якщо ми саджали пшеницю та злаки, вони перетворили наявні запаси водяного льоду в такі структури, де можна розводити поживних створінь.

— А де ж вони тоді живуть?

— Вони прийшли з основ спіралей. Напевно, там, в товстих основах, є прорублені печери, де вони і живуть більшу частину часу. Потім приходять сюди, на спіралі, займаються цією аграрною діяльністю, і йдуть додому.

Я не вірю своїм очам. Це вони і є? Це і є цивілізація, яка стерла нам пам'ять? Землероби-аграрії, що розводять черв'яків? Де космічна цивілізація, де зонди-октаедри, що стирають пам'ять? Що ж, очевидним є те, що хто б не стер нашу свідомість, це були інші інопланетяни.

І чи це була все-таки операція під фальшивим прапором? Якби Азур був високотехнологічним членом Великої Сфери, тоді зрозуміло було б, для чого стирати нам пам'ять, і закидати сюди. Ми розпочали б провокацію, і нашу рідну цивілізацію вигнали б з позором із братства цивілізацій Галактики. Якщо ж це всього-на-всього аграрії, то чому нас сюди закидати? Яку провокацію ми тут влаштуємо?

Хіба, іншим цивілізаціям Великої Сфери, можливо, було б не все рівно, якби ми тут щось підірвали. Навіть якщо розум тут доволі примітивний, вони можуть слідкувати за цим місцем... Тоді операція під фальшивим прапором має зміст.

— Що, якщо ми спробуємо привітатися з ним?

— Чи це слушна ідея? — відповідає мені Саган. — Ми не знаємо, чи їм це сподобається. Що, якщо вони проявлять агресію? Вирішать поживитися зондом?

— Хай їдять на здоров'я. Нас то вони тут, на орбіті своєї планети, не дістануть. Ти сама сказала, примітивні аграрії. Той октаедр, і стирання пам'яті, це була справа інших рук, не їхніх. Декарт!

Блондин дивиться на мене.

— Що робимо? Вмикаємо гучномовець, і говоримо з ними?

— Для початку, думаю, варто підвести зонд на триногу, щоб він нас помітив.

— Роблю.

Азурянин опускається на екрані донизу, камера зонда повільно підіймається над ним. Він все іще занадто заклопотаний своєю поживою, і не звертає уваги.

Аж тут раптово, зображення повертається в бік, мимо пролітає щось сіре, і картина змінюється спочатку чорним небом, а потім темним океаном, що швидко наближається назустріч.

— Що відбувається? Що трапилося? Він проявив агресію? Він напав на нас?

— Ні, це не він... — промовляє Декарт. — Здається... Здається пневматику в тринозі заїло. Триноги роз'їхалися, і робот полетів донизу.

Оу ні. Ну і що це за прокляття над мною? То один контакт закінчився вибухом космічного октаедра із графенових трубок в космосі, то інший завершився невдалим маневром незграбного робота, що звалився в океан. Який же сором. Інопланетяни напевно вважають нас самою безтолковою цивілізацією Галактики

Тим часом зонд плюхнувся в океан із вуглекислоти, і швидко пішов на саме дно. Датчики продовжують передавати цінну інформацію, поруч в темряві кілька разів пропливає щось, схоже на рибу. Зрештою, на глибині в десяток кілометрів, зонд розчавлюється в млинець під гігантським тиском, і зображення в екрані зникає. Декілька датчиків продовжують падати на дно, передаючи інформацію про холодний океан цього дивного світу. Зрештою, уламки падають на саме дно.

— І так, панове, що ми взнали сьогодні?

— Що варто добре перевірити пневмомотори зонда перед тим, як відправити його на поверхню світу, який ми хочемо дослідити, — саркастично відповідає Декарт, дивлячись в сторону Тюринг.

— Не тільки це. Жителі Азура це аграрії, що не володіють технологією стирання пам'яті. Так, вони надзвичайно цікаві, Саган, не потрібно мене перебивати, — підіймаю я долоню, поки дівчина мене не перебила. — Проте ключ до нашої пам'яті не в глибинах цього океану.

— Я хотіла сказати не це, — Саган поправляє чілку червоного волосся зі свого милого обличчя. — Провокації, якої ми так боялися, не відбулося. Зонд не вибухнув, не обпалив ні одного азурівця токсичною рідиною, чи іще щось. Здається, ми дарма хвилювалися. Так, конфуз вийшов із цими пневмомоторами, проте могло бути значно гірше, чи не так?

— Так, Саган. Але мене цікавить не це. Якщо нам пам'ять стерли не азурівці, тоді хто?

Всі ми троє деякий час задумуємось, дивлячись на гігантський світ внизу, в екрані, перед кораблем. Над світом повільно підіймаєтсья газовий гігант Гравітон, а поруч з ним, маленький срібний серп вдалині. Декарт повільно піднімає руку, і вказує вперед, на цей наполовину освітлений місяць.