Глава 12. О дивний, новий світ.

Я знову є чоловіком без імені. Так, мене довго називали Ніко Гроссман. Тепер же, екіпаж знає, що Ніко Гросмман, капітан, це хтось інший. Проте за мовчазливою згодою, всі на цьому кораблі далі слухаються мене, як капітана. Вони просто не знають, хто є справжнім капітаном. Тільки ми двоє це знаю.

Ми разом із Саган, червоно волосою смуглявою дівчиною із зеленими очима, йдемо по викривленому коридору гігантської центрифуги до командного модуля. Тільки вона і я знаємо правду. Вона, Саган, і є, вірніше, була Ніко. Вона справжній капітан.

— Цікаво, — тихо промовляє вона мені на вухо. — Чому ти мені не довіряв? Якщо я це і є Ніко Гроссман, і ти зашифрував ці повідомлення сам собі... То ми були ворогами.

Так, я уже думав про це, моя мила Саган. Проте я поки не буду нічого казати. Перед нами поки завдання. Дослідити цей новий, дивний світ під назвою Азур, і викрити інопланетного чужинця до того, як він зірве нашу місію.

— Слухай, — промовляю я до дівчини. — Будь надзвичайно уважною. Слідкуй за всіма, і за мною в тому числі. І я буду слідкувати за собою, і за іншими. Найменша підозріла ніч, і підіймаємо тривогу. Я можу бути чужинцем, запрограмованим на зрив місії, навіть цього не підозрюючи. І ти так само, пам'ятай за це!

Саган стискає мою руку міцніше, і ми заходимо в командний модуль.

— Зонд уже майже готовий, — вітає нас Декарт, високий голубоокий блондин, мій перший помічник. — Саган, не хочете внести додаткові налаштування? Ми покладаємося на ваші знання в теорії вуглекислотного життя...

— Ні, я цілком і повністю довіряю нашому корабельному програмісту та нашому біохіміку.

Обережно, Саган. Це навіть іще підозріліше, ніж якби ти стрибнула відразу до зонда. Ну гаразд, глянемо тепер, як на це відреагує Декарт. Можливо, відправить тебе назад в склад, під охорону тих мордоворотів з балонами.

Декарт же повільно киває головою, та промовляє.

— Дуже добре. Я також цілком і повністю довіряю нашому екіпажу.

Тепер уже я дивлюся на свого першого помічника уважніше. В яку гру ти граєш, Декарт? Не кажи, що ти і є чужинцем, і вже заклав програму "ганьба людства" в зонд. Чи може, ти підозрюєш Саган, і вирішив її таким чином перевірити?

Я повертаюся до біохіміка Пастера та програміста Тюринг, що стоять поруч із зондом.

— Несіть його в шлюз, монтуйте на спусковий апарат, — командую я. — Прийшов час побачити, для чого ми летіли сюди. Для чого ми пожертвували стількими речами.

Двоє науковців беруть зонд, та виносять із командного модуля. Я тим часом повертаюсь до головного ілюмінатора. Прекрасний голубий світ, з дрібними, тоненькими, білими хмаринками займає тепер майже ввесь екран. Мені знову хочеться скупатися в цьому океані.

Я опираюсь руками об дисплей перед собою, і промовляю до двох людей за своєю спиною.

— Ну? Які ваші думки?

— Це просто захопливо! — не стримується Саган. — Я не можу дочекатися побачити цей океан. Ми бачимо на даних спектрографів, там є дивовижні структури із водяного льоду...

— Я не про це. Кожен із нас трьох підозрює когось іншого. Один із нас трьох, скоріше всього, і є агентом. Не хочете сказати, кого ви підозрюєте?

— Хіба, якщо ти почнеш, капітан, — промовляє Декарт.

— Добре. Я підозрюю Саган.

Дівчина швидко вдихає повітря.

— Капітан... Я...

— Не хвилюйся. Я впевнений, ти зараз не задумуєш нічого поганого. Ти переконана у тому, що ти вірна нам і нашій місії, і мені особисто, і я дуже це ціную. Я бачу по тобі, по тому, як ти хвилюєшся, переживаєш. Ти маньчжурський кандидат, запрограмована на дію, коли прийде слушний час.

В краєчку зелених очей Саган появляються сльози. Дівчина у відчаї переводить погляд то на Декарта, то на мене.

— Вибач, я не хотів тебе розчарувати. Я тобі вірю. Ми змінимо це твоє програмування, не хвилюйся. Впевнений, що вдома це зможуть виправити. І тоді ти заживеш повноцінним життям. І я, — я беру дівчину за руку. — прослідкую за тим, щоб з тобою нічого не сталося. Обіцяю тобі.

Вона повільно киває мені. Здається, я справді даю цю обіцянку, щиро. Іще декілька днів тому я би просто маніпулював дівчиною, проте тепер, мені так здається, я щирий. Я уже інша людина. Ким би не був той чоловік без імені, що хотів змістити капітана корабля, він уже пішов у небуття.

— Ну а ти, — продовжую я до дівчини. — Кого підозрюєш ти?

— Я... — вона переводить погляд на Декарта. — Вибач.

— Так, я розумію, — киває Декарт. — Я налаштував капітана проти Ньютон. А потім, ненароком, перекладаючи скафандри, знайшов ту книгу. В цілому, я розумію, із-за чого в тебе підозри.

— Ну а ти? — запитує його дівчина. — кого ти підозрюєш?

Блондин переводить погляд своїх голубих очей на мене.

— Я? Чому це раптом? — не витримую я. Іще цього мені не вистачало.

— Та я все думаю, як вдало для тебе це все сталося із Ньютон. Тільки вона тебе запідозрила...

— Але це був нещасний випадок, ти ж розумієш? Я не міг запрограмувати годинник Саган вистрелити прямо в Ньютон, і переконати Саган сказати саме це слово...

— Чому ж не міг? Ми не знаємо, на що спроможний агент. Переконати іншого сказати якусь фразу, вдало підкинути якусь цікаву ідею. Тільки агент відчуває, що хтось на нього вийшов, і хоп! Ця людина лежить в медпункті із пропаленою дірою в животі.

Що ж, а ти гад. Ну гаразд, виходить, ми всі троє підозрюємо одне одного.

Тим часом картина на дисплеї змінилася. Тепер, там видно безкрайній голубий обрій. Мимо пролітають білі хмаринки. Зонд знімає верхні шари атмосфери Азура, крізь які він летить тепер із гігантською швидкістю назустріч холодному океану.

— Декарт, контроль над польотом. Саган, дані із сенсорів.

В командний модуль зайшли також програміст та біохімік, я відправляю їх до кількох інших астронавтів, що сидять за своїми дисплеями попереду, під мостиком, перед головним екраном.

— До поверхні тридцять кілометрів, — говорить Декарт. — Бачу спіральну структуру внизу. Виглядає, як водяний лід серед океану вуглекислоти. Пропоную скерувати зонд туди.