11.2

Нарешті, слідом за двома своїми старшими помічниками, Ніко зайшла в конференц-залу. Дівчина відразу впізнала корабельного медика, блондинку старшого віку в рожевому комбінезоні. Загалом, тридцять чоловіків та жінок зібралися в тісному кабінеті, щоб послухати її.

Багато з них були значно старшими за Ніко. Вона відчувала себе невпевненим в собі дівчиськом поруч із деякими з них, хто уже багато разів відправлявся в міжзоряний космос.

"Можливо, старий професор прорахувався, вибравши мене в цю подорож капітаном. Хто я в порівнянні з ними... Взяти цього ж Руслана, або Чен..."

Ніко прочистила горло, та, нарешті, заговорила до своєї команди.

— Вітаю вас. Екіпаж корабля "Табула". Я рада бачити тут найкращих із найкращих, самих високих професіоналів, що відкриватимуть для людської раси нові горизонти. Ми летимо до зірки HD 219134. Четвертою планетою цієї зірки є планета Гравітон, один із супутників цієї планети і є головною метою цієї місії...

Вона на мить запнулася. Тут, раптово, Руслан промовляє.

— Дякую, капітан! Це буде неймовірна легка місія! Двадцять один рік кріосну, кілька місяців наукової праці, і знову, двадцять один рік кріосну. Нічого особливо, з чим би не стикалися сотні і сотні експедицій до нас...

"Вони не знають..." Ніко відчула легке запаморочення "Вони не знають, вони не бачили тієї голограми. Вони не знають, яка небезпека може нас підстерігати. На цьому кораблі тільки дві людини знають за це, я, та агент загадкової організації."

— Так, дякую... Так, ми будемо понад сорок двох років в кріосні. Це релятивістське уповільнення часу, в Сонячній системі за цей час пройде шістдесят п'ять років. Но ви це і так знаєте.

Вона іще раз повела очима по екіпажу корабля. "Так, вони знають... Вони куди досвідченіше за мене. Що вони думають про мене? Якесь дівчисько, вискочка, яка незрозуміло яким чином отримала цей високий командний пост..."

Руслан тим часом заєлозив у своєму кріслі, глянув на Чен, та повернувся знову до свого капітана.

— Ем... З приводу цього Азура, ми мали поговорити трохи, перед відльотом та кріосном.

Ніко стрепенулася. Так, з цими думками про стирання пам'яті, та загадкових агентів невідомої організації, вона зовсім забула, чому вона тут, і чому цей корабель летить у таку даль.

— Так, звісно!

Вона повернулася до дисплея, увімкнула його короткою голосовою командою. Там постала слабенька голуба пляма на фоні пурпурного газового гіганта.

— Азур, супутник Гравітона. За даними зонда "Кондратюк", повністю вкритий океаном із вуглекислоти, — вона повернулася до свого екіпажу. — Вуглекислота, ми ж його називаємо вуглекислий газ. Ми видихаємо кого, після того, як вдихаємо кисень. Рослини вдихають його, та видихають кисень. Також його можна заморозити, і отримати сухий лід. У наших атмосферних умовах, він може існувати тільки як газ, або, при низьких температурах, як лід. Тобто, цей лід, коли тане, відразу сублімує, він не стає рідиною.

Ніко іще раз прочистила горло. "Лиш би не зробити якоїсь помилки. Тут же напевно спеціалісти із самих різних областей хімії..."

— Але це в атмосферних умовах, в яких живемо ми, результат еволюції старої Землі. Самі такі атмосферні умови були колись на Землі, до ядерної війни та зміни клімату. На Азурі все зовсім по-іншому. Тиск на поверхні в п'ять земних атмосфер призводить до того, що там, при середній температурі в мінус тридцять градусів за Цельсієм, гігантський океан із вуглекислоти. Якби це була вода, вона замерзла б до самого дна. Але вуглекислота при цьому тиску та температурі, це неймовірно красивий океан. І, що саме головне, ми вважаємо... Ми вважаємо, що там може бути життя...

Молодий темношкірий хлопець підіймає руку. Ніко відразу впізнали корабельного біохіміка, якого вони затвердили разом із професором до польоту раніше.

— Так, в мене запитання. Як життя може існувати в океані вуглекислоти? Наскільки я бачу з даних зонда, там майже немає води...

— Так, звісно, води там дуже мало. Але цьому життю не потрібна вода, — Ніко усміхнулась. Все, це була її стихія. Вона знає, що казати, та як. — Це життя використовує вуглекислоту як ми використовуємо воду, як розчинник. Саме так! Довгий час вважалося, що основною умовою існування життя є рідка вода. Ми шукали світи там, в так званих зонах Златовласки, де не дуже холодно, і не дуже жарко, де якраз може бути рідка вода. Ми обшукали мільйони планетних систем, в пошуках таких світів, яким колись була Земля, зовсім не звертаючи увагу на те, що можлива і зовсім інша комбінація, зовсім інша біохімія для життя.

Вона підходить до екрана.

— Ось тут, — вона вказує на розмиту голубу плямку. — Там настільки ж холодно, як на супутниках Юпітера. Але там існує життя. Ми бачимо це по хімічній композиції атмосфери. За кількістю оксиду азоту, який видихає це життя в атмосферу. Воно там є, воно зовсім не похоже на все, що ми бачили раніше. І воно переверне всі наші уявлення про те, яким має бути життя у Всесвіті.

Хлопець біохімік знову піднімає руку.

— Але ж... Цукрофосфати молекул ДНК та РНК. Вони не зможуть функціонувати у розчині з вуглекислоти. Як життя може існувати без генетичного матеріалу?

Ніко усміхнулася.

— Не все у цьому Всесвіті має бути засноване на молекулах генетичної інформації, до яких ми звикли. Подивіться хоча б на комп'ютерні віруси, які реплікують себе, зовсім не потребуючи ніяких молекул. Свою генетичну інформацію вони реплікують у вигляді рядочків коду, зарядів на транзисторах, записаних на кремнієвих платах. Деякою мірою, ми матимемо справу, судячи з усього, з чимось подібним.

Хлопець уже було тягнув руку для наступного питання, але тут застиг в повітрі, неначе давньогрецький моряк, що зустрів медузу Горгону. Остання фраза деякою мірою шокувала всіх присутніх, особливо тих, хто мав справу з біохімією. Ніко знала, що це викличе здивування.

Ніко переключила дисплей. Тепер там була складна решітка із синіх та червоних кульок, пов'язаних між собою лініями.