Глава 11. Відліт.

0 днів до відльоту корабля "Табула".

11865 днів до втрати пам'яті екіпажем корабля "Табула".

Ніко Гроссман, червоно волоса дівчина із зеленими очима та оливковою шкірою, повільно одягала свій світло-голубий комбінезон в роздягальні космічного містечка. Менше ніж через годину, вона відправлялася у подорож, що триватиме сорок три роки. Сорок три роки для неї, в Сонячній системі пройде, звичайно ж, навіть іще більше часу.

Всі, кого вона знала, все, що бачила, все що робила за своє життя, все це назавжди залишалося в минулому. Нове життя, нові світи, все це на кораблі "Табула", що нестиме її до далекої планети Гравітон та її супутника Азур.

Вона іще раз кинула поглядом на свій наручний годинник, що лежав на лавці. Скоро має прийти повідомлення від професора Мванге. Він обіцяв написати. Він має щось взнати про те, хто летітиме з нею. Один із тридцяти людей в її команді буде вовком в овечій шкурі, і вона має зробити все, щоб визначити його.

— Ти готова, Ніко?

Чен Ванг уже стояла поруч, в комбінезоні. Ніко кинула погляд на високу жінку з чорним волоссям, і тут же помітила, що з її першою помічницею щось не так. Стурбована, з понурим поглядом, вона виглядала, неначе щойно побачила примару.

— Чен? Все гаразд?

— Ти маєш це побачити. Мені дуже жаль, мені сказали, не розчаровувати тебе перед польотом. Але я вирішила, що ти маєш знати правду.

Лінгвіст протягнула дівчині свій наручний годинник. Там, в маленькому голопроекторі, світилося зображення професора Мванге. Дата народження, навпроти, сьогоднішня дата, дата смерті. І невеликий текст про основні заслуги професора перед наукою контактологією. Некролог була складено дуже вправно, всього декілька абзаців, і щирі слова підтримки для рідних.

— Що?... Як?...

— Тромб в мозку. Ніхто нічого не розуміє, він регулярно проходив обстеження в університетській лікарні... Слухай, мені дуже жаль. Якщо... Якщо є щось, що чим я можу тобі допомогти...

Ніко сідає на лавку, і застібає свій комбінезон.

"Це не може бути просто збіг. Якраз в той же день, коли він мав... Коли він мав сказати мені щось важливе... В день відльоту... Він все-таки взнав, хто на борту корабля був агентом організації. Неймовірно, але йому якимось чином це вдалося."

Ніко сама не зчулася, як зрозуміла, що її подруга обнімає її. Напевно, Чен очікувала, що Ніко розридається. Що ж, вона іще не знає, що її капітан зроблена з іншого матеріалу.

"Я потім буду оплакувати свого старого професора. Ну а зараз мені не до цього. Я маю знайти того, хто зробив це, до того, як сама стану наступною жертвою венозного тромбозу. Або до того, як агент цієї організації зірве нашу експедицію."

— Слухай, Чен, я хочу побути трохи одна. Проходь на посадковий майданчик. Більша частина команди уже має бути на кораблі, привітайся з ними. А я приєднаюсь трохи пізніше.

Чен з розумінням схилила голову, обняла іще раз свого капітана, встала з лавки, та пішла на вихід. Як тільки двері за нею зачинилися, Ніко дістала свій годинник, та почала записувати голосове повідомлення.

— Слухайте мене уважно. Це молодший аудитор Консорціуму. Запит надзвичайної важливості! Питання долі самого Консорціуму!

Вона зупинилася. За використання своєї позиції ось так, для таких потреб, запросто можна було не тільки залишитися без роботи в Консорціумі, а й піти під суд. Але їй уже було всерівно. Через декілька годин вона уже буде покидати пояс астероїдів. А через рік, коли уже почнеться судовий процес із-за перевищення її повноважень, вона уже буде летіти з Сонячної системи з релятивістськими швидкостями.

"Гори все ядерним вогнем, я маю знайти, хто вбив мого професора. Це уже питання честі."

— Запита найвищої важливості! Повторюю, найвищої! Слухайте уважно. Все, що можна взнати про наступних людей: Чен Ванг, лінгвіст, Церера, та Руслан Делпорте, конфліктолог з Вести.

Вона іще на мить замислилася. "І це... І це все. Більше нікого на кораблі немає, хто мав би достатній вплив на прийняття рішень, та був би достатньо підозрілим. Тільки висока брюнетка, та цей загадковий чоловік з сивиною у висках."

— Повторюю, негайно, все що у Консорціуму є про цих людей, має бути відправлено мені. Кінець повідомлення.

"Що ж, тепер залишилось тільки чекати. Як тільки внутрішні експерти Консорціуму зрозуміють, що відбулося, побачать використання екстрених запитів без будь-якої на те потреби, я уже буду в глибинах космосу. Сподіваюсь, вони не вирішать тоді розвернути корабель. Це було б уже занадто..."

Ніко повільно встала, зібрала невелику кількість своїх речей у рюкзак, та пішла до виходу.

Сонце вставало над поселенням Веста. Вірніше, це просто дзеркала починали заломлювати сонячні промені так, що вони почали освітлювати внутрішню поверхню гігантського циліндра. Ліса та поля, заміські котеджі, космічне містечко, все це засвітилося ранковими сонячними променями.

Ніко Гроссман пройшла до посадкового майданчику. Її уже чекав тільки один модуль, всі решта уже були на кораблі "Табула".

Поки модуль летів через космічний простір, відлітаючи від гігантського циліндра із плит марагенової сталі, і наближаючись до білого корабля, Ніко все думала про свого старого професора.

"Ось і все. Я залишилась зовсім одна. Він, старий професор Мванге, це єдине, що пов'язувало мене зі старим світом, із своїм старим життям. Тепер, попереду залишився тільки Азур, і загадкове життя на вуглекислотній основі. І якийсь загадковий персонаж на моєму кораблі, що чекає свого ходу. Ах так, і іще якась сила вище мого розуміння, що повністю стирає пам'ять людині, знищуючи її свідомість, і залишаючи на її місці пусту оболонку... Якщо так подумати, можливо мені варто було б залишитись аудитором на Марсі? Стріляти із лазера в невдачливих крадіїв чужої власності..."

— Вітаємо вас на кораблі!

Модуль пристикувався, і Ніко пройшла через шлюз у викривлене коло коридору житлового відсіку. Там її чекали Руслан Делпорте та Чен Ванг.