8.3.

— Що ти верзеш, Ньютон?

Єхидна усмішка зникає з її обличчя. Тепер там тільки тваринна злоба.

— Відкрий книгу на останній сторінці, Ніко.

Я обережно беру книгу з твердою обкладинкою до рук, та відкриваю останню сторінку. Між сторінкою з даними про видавництво та вдячністю співавторам, лежить листок із числами. Він падає прямо на стіл, і я уважно дивлюсь на нього.

По три стовпця чисел поруч. Перший стовпець переважно із трьоцифрових, інші два із двоцифрових чисел. Точно такий же листок був у мене на столі, тільки з іншими числами. Повідомлення, яке я з минулого залишив сам собі. Я уже давно вивчив те повідомлення на пам'ять, та знищив той листок. Цей же листок був зовсім іншим...

— Цей листок був на останній сторінці книги, — продовжує Ньютон. — Я спочатку не звернула на нього уваги. Мало що хто там забув. Чиїсь аналізи на холестерин, чи спроба розв'язати якусь математичну задачку. Проте, цей листок все ніяк не виходив з моєї голови. Справа в тому, що ким би я не працювала в минулому життя, це якось було пов'язано із шифрами та кодуванням інформації. Я помітила, що дані мають якусь структуру.

Водна холодно посміхається про себе, дивлячись на листок.

— Мабуть, мені потрібно була взяти ім'я Тюринг, а не Ньютон. Но гаразд, про що це я. Зрештою, я догадалася, в чому справа. Зверніть увагу на ці стовпчики, по три поруч. В кожному наборі, перший стопчик має дво— та трицифрові числа, переважно трицифрові. Два інших тільки двоцифрові.

Всі присутні крім мене з нерозумінням дивлять на Ньютон. І тільки я розумію про що вона. Ну звичайно ж, це мій шифр, який я сам в минулому і використав, щоб передати собі в майбутньому повідомлення, на випадок втрати пам'яті. Проте очевидно, минулий я, ким би він не був, не розраховував на такого талановитого перехоплювача та дешифратора як Ньютон.

— І що з це таке? — з нетерпінням запитав Декарт.

— О да, догадатися до цього доволі таки складно, якщо ви самі по професії не маєте справу із шифрами. Проте я врешті догадалася. Цілком можливо, що я сама залишила собі це повідомлення перед тим, як мені стерли пам'ять. А тепер слухайте.

Вона бере листок до рук.

— Кожен перший рядок в групі по три це номер сторінки цієї книжки. Далій йде номер рядка, потім номер символу в рядку. Таким чином, кожен набір по три числа, це символ. Буква, цифра або пробіл чи крапка. Так можна закодувати будь-яке повідомлення.

— І що ж написано тут?

Ньютон повільно повертається до дисплею та вмикає його.

— Текстовий файл Ньютон-дванадцять. Ключ доступу альфа-гамма-три.

Перед нами на екрані постає особистий файл Ньютон. Білі літери текстового файлу із стандартним форматуванням, на фоні чорного екрану. Я вдивляюсь у них іще раз, і іще раз. Мені кінець.

"""

Загроза втрата пам'ять. Загроза Велика Сфера. Діяти рішуче.

Усунути капітан Ніко Гроссман. Взяти командування. Ніко сильна загроза екіпаж та місія.

"""

Ньютон повільно повертається від чорного екрану та дивиться прямо на мене. Широка холодна усмішка йде по її обличчю, сухі скули стали гострими від злоби.

— Догадуюсь, що я сама собі це записала, коли зрозуміла, до чого йде справа. Ніко взяв командування кораблем на себе іще при відльоті з рідної планети. В якийсь момент я догадалася, що він інопланетний агент, догадалася, що він збирається стерти нам пам'ять та влаштувати операцію під фальшивим прапором, щоб розвалити Велику Сферу. І залишила собі на майбутнє повідомлення. Потім, Ніко стер нашу пам'ять, пошкодив файли на комп'ютері, ну і для гарантії, вирішив навіть видалити файл про себе. Це було трохи занадто, саме це і навело Фламінг на думку про те, що тут хтось є зайвим. Цілком можливо, ти працював не один, до тебе хтось приєднався, судячи зі взламаного люка в інженерному відділі. Врешті решт, ти стер нам пам'ять, та залишився на кораблі, щоб проконтролювати, як ми виконаємо нашу місію.

Яке божевілля. Я не можу повірити своїм вухам. І в той же час, я не можу закричати про те, що це моє повідомлення, що небезпечна Ніко Гроссман, це насправді дівчина поруч зі мною. Чому тоді я її не видав раніше? А і справді, чому? Очевидно, я не командний гравець. Зрештою, я ніякий не капітан корабля, та і не науковець. Хто ж я... Ну ким би я не був, я точно не інопланетний агент. Потрібно довести це, поки мене не викинули із шлюзу у відкритий космос.

— І чому ж я залишився на кораблі? Мені, інопланетному виродку, так сподобалась компанія людей?

— Ну, ти мав же проконтролювати, що ми зробимо саме те, що ти розраховував. Очевидно, наша місія була в мирному дослідженні цієї планети Азур. Стерши нам пам'ять, ти розраховував, що ми повіримо, що це саме Азуряни влаштували це. І ти почав маніпулювати нами. Заставив вертатися до Азура, переконав відправити туди зонд. Видно, ти збирався таємно підмінити зонд зарядом із зжатого тритію, та влаштувати термоядерний удар в атмосфері планети. Не знаю, на що точно ти розраховував. Але цьому прийшов кінець.

Я уже просто не можу стримати своє обурення. Вона прочитала моє власне повідомлення, яке я написав сам собі, і тепер звинувачує мене, на основі цього, в тому, що я інопланетянин!

— Наскільки я пам'ятаю, — продовжую я. — Це саме ти хотіла вступити в бій з інопланетянами. Ти планувала розвернути сопло термоядерного реатора корабля в їхню сторону, і спалити їх до окремих атомів, хіба я не помиляюсь?

— Ох, ну звичайно ж, бо я всього навсього людина. Ти, як спеціальний інопланетний агент, куди обережніший та тактовніший. Ти не ліз би на очі усім з пропозицією винищувати наших союзників по Великій Сфері. З таким же успіхом ти міг би написати собі на лобі "Я хочу влаштувати міжпланетну провокацію". Ні, ти діяв обережніше. Втерся в довіру до Саган, і підпалив її інтерес до планети Азур. Помітив природній пацифізм Декарта, і втерся й йому в довіру, прикинувшись його союзником проти мене. Зрештою, ти просто скористався б дезорієнтацією екіпажу корабля, і тихо перенаправив би сопло корабля в атмосферу Азура сам, поки всі спали б. Знищив би мільйон жителів дружньої нам планети, і назавжди поховав би наші шанси на союз з Великою Сферою.