8.2.

Ньютон, Декарт та Фламінг уже сіли на своїх місцях. Теллер підсідає до Фламінг, і та виразно відвертається в сторону. Декарт привітно усміхається мені, Ньютон не реагує.

Ми разом із Саган сідаємо поруч. Ми відпустили руки одне одного, коли зайшли в приміщення, проте під столом, вона знову взяла мою руку в свою.

Ньютон повільно встає над столом. Її чорне волосся зачесане назад, під розкосими очима темний макіяж. Вона поправляє свій світло-сірий комбінезон, закладає руки за спину, випрамляється, і починає повільно промовляти до всіх присутніх.

— Я зібрала вас тут, тому що вважаю, що нам усім пора відкрити наші карти. Гру завершено.

Вона повільно опускає очі на стіл. І тільки тепер я помічаю книгу, що лежить на столі перед мною. "Зонди фон Неймана. Як бути готовим до зустрічі в космосі?", 2392-го року видання. Вона показувала мені її раніше, в кухні.

— О, це значно новіша книга за ту, яку я прочитала, — здивовано каже Саган. — На цілих триста років новіша!

— Саме так, товарише, — промовляє Ньютон. Я не можу не помітити, як вона особливо процідила останнє слово крізь зуби. — А тому я маю краще уявлення про те, з чим нам потрібно зустрітися. І не тільки із-за того, що ця книга є новішою за твою. Але про все по порядку.

Невже вона знову почне про свої зонди фон Неймана? Мені іще цього зараз не хватало.

— Слухай, Ньютон. Якщо ти знову хочеш продовжити нашу розмову про ці зонди...

— Ні, я не про це хочу сьогодні поговорити.

— Ага. Значить, ти прочитала книгу, і зрозуміла, що ці твої зонди фон Неймана, це фікція, повна фантастика, чи не так? Інакше ти сказала б про це першим чином, ткнувши мені в лице своєю правотою. Хіба я не правий, Ньютон?

Вона криво усміхається мені стиснутими губами. Не подобається мені ця посмішка.

— Чому ж, ми стикалися із цими зондами. Проте, як виявилось, міжзоряна космічна радіація, це не жарт. Будь-який зонд, запрограмований на розповсюдження по Галактиці якоюсь із цивілізацій, рано чи пізно псується. Програма реплікації виходить із ладу. Як виявляється, ми зустрічаємо час від часу такі зонди, проте вони не несуть екзистенційної небезпеки для нас.

— Ага, ну що я тобі і казав...

— Проте я хочу поговорити сьогодні не про це, капітан.

Я відкидаюсь на спинку крісла, і кладу руки хрест на хрест на грудях. Щось мені дуже не подобається в її тоні. Я помічаю, що усмішка пропала з уст Декарта. Саган нервово зайорзала на своєму стільці.

— І так, що ж цікавого ти прочитала в цій книжці?

Давайте послухаємо лекцію від Ньютон про книжечку, яку вона прочитала на літніх канікулах. Чому б і ні? У нас же мало інших невідкладних справ!

— Почнемо з самого початку. Ця книга коротко описує Галактику , в якій ми живемо. Близько двох мільярдів років тому перші цивілізації, що виникли біля древніх зірок, мігрували з рукавів галактики в галактичне ядро, щоб отримати доступ до гігантської енергії біля чорної діри в центрі галактики. Там вони зустрілися одна з одною, і організували союз під назвою "Велика Сфера". За мільярди років союз розширився на периферію, до нього входили нові і нові світи. Близько двох століть до написання книги, в цей союз ввійшла і наша цивілізація...

— Те що ти кажеш, це просто неймовірно... — Саган дивиться на колегу з відкритим від здивування ротом. — Моя книга на багато століть древніше, її автор іще не знав про існування інших цивілізацій. Він припускав, що ми можемо бути єдиними в Галактиці...

— Саме тому я і кажу, мої дані новіші, і я маю вам про них розповісти, — Ньютон холодно усміхається. — Еволюція на різних світах йшла по-різному. Ми з вами спадкоємці хижаків, приматів. Проте у нас немає від природи механізмів, здатних завдати шкоду іншому представнику нашого виду. Судячи з усього, автор вважає це дуже важливим...

— Про що ти кажеш?

— Автор описує різних тварин. Саблезубі тигри, слони з бивнями, буйволи та бики з рогами. Ці тварини жили на нашій рідній планеті колись, до того, як ми значно пошкодили її біосферу в ході якогось неописаного ним катаклізму. Всі ці створіння в ході еволюції отримали природню зброю, з допомогою якої вони могли запросто вбивати собі подібних. Гострі клики, бивні, копита. Саме тому, ними були вироблені стратегії поведінки, що не давали їм можливість повністю винищити свої види в ході внутривидової конкуренції.

Ньютон холодно усміхається, та продовжує свою розповідь далі.

— Як можете переконатися самі, ми нічим таким не володіємо. Ми доволі таки слабкий вид від природи, у нас немає можливості запросто перегризти один одного кликами чи проколоти бивнями. І тому у нас не виробилося природніх механізмів емпатії, що давали б нам можливість стримувати свою агресію.

До чого вона, щоб її удар хватив, веде?

— Судячи з усього, в інших світах еволюція пішла по інших напрямках, — продовжує Ньютон. — Більшість інших розумних видів є достатньо миролюбивими. Проте автор також описує інший механізм космічної селекції. Принцип Карла Сагана, за який ми уже згадували.

Вона на мить дивиться на дівчину поруч зі мною, та продовжує.

— Автор вважає, що за цим принципом, агресивні види, такі як ми, при розвитку інтелекту відкривають для себе технології, здатні повністю винищити біосферу планети. Без розвиненої природньою еволюцією емпатії, вони відкривають для себе ядерні та термоядерні реакції раніше, ніж стають здатними до космічної експансії. І зрештою, знищують себе самі в ході ядерного геноциду.

— Довго іще ця лекція триватиме? — не стримуюсь я.

— Чекай, — Декарт піднімає долоню. — Я чогось не розумію. Ти щойно описала нас, але після цього сказала, що за принципами космічного дарвінівського добору, нас просто немає тут бути. Ми, очевидно, агресивні мисливці, позбавлені достатнього рівня внутрішньовидової емпатії. І, тим не менше, ми тут, в глибинах космосу, на міжзоряному космічному кораблі! Щось тут не додається до купи, Ньютон.