7.2.

"Мені іще цього не вистачало" подумала Ніко. Так, в її роботі з нечистими на руку тераформаторами часто трапляються різні пригоди. Проте хоча б сьогодні вона сподівалася обійтися без сценарію якогось пригодницького фільму.

— Пане мер, — втомлено промовила вона. — Вас всеодно знайдуть, і заставлять відповідати, куди ви діли наші гроші. Куди ви втечете? На 36 Змієносця, просити політичного притулку в зелених чоловічків з Великої Сфери?

Мер не відповідав. Піт лився з його обличчя, рука з сигнальним пістолетом тряслася.

— Ви ж розумієте, як працює сигнальний пістолет? Якщо вистрілете в бідну пані, вам самому руку знесе?

— Я готовий до цього. А ось чи ви готові мати кров невинної людини на своїх руках?

"Слушна думка. Потім стільки мороки з бумагами, терпіння не хватить."

— Гаразд, і що ви пропонуєте? Залишити вам пост мера? Чи може власну ракету з достатньою кількістю палива, щоб долетіти до Меркурія?

— Перш за все, зніміть годинник. Обережно, мовчки. Ні одного слова, або подивимося, якого кольору мізки у нашої милої Марі.

Ніко обережно розстігнула ремінець, і поклала годинник на стіл. Мер обхопив барменшу за шию, і поволік до виходу із бару.

— Сиди тут, а не то...

Ніко продовжила сидіти, дивлячись на стіл зі своїм годинником. Вона чула якийсь шум за дверима бару.

— Раз... — тихо сказала вона.

Вона взяла до рук келих із збагаченим киснем пивом, та відсьорбнула іще трохи. Да, напої тут були надзвичайно паршиві.

— Два... — промовила вона знову про себе.

Звуки багатьох голосів лунали з вулички, хтось голосно крикнув. Потім був шум люку, що закривався за кимось.

— Три, — вона сказала уже голосніше, та надягнула годинник назад на руку. Ніко встала із-за столу, хотіла уже було йти, та тут вернулася назад, і зробила іще один глоток. "Ну, буває пиво і гірше" подумала вона про себе, і пішла на вихід із бару.

На вулиці уже утворився великий натовп. Кількох людей вона впізнала. Поруч стояли двоє чоловіків, які раніше віднесли покаліченого Роко до фельдшера. Всі вони дивилися з вікна на марсіанську пустелю. Там одна людина в скафандрі, з сигнальним пістолетом в руках, тягнув іншу людину в скафандрі до одного із невеликих марсоходів, припаркованих в стороні.

— Нам потрібно щось зробити. Він же втече з усіма нашими збереженнями, і забере Марі з собою, — вигукнула жінка старшого віку біля вікна.

— Не втече, — відповіла їй Ніко.

Мер за вікном притащив барменшу до марсоходу, відкрив двері, та штовхнув ударом ноги в середину машини. В ту ж мить Ніко, яка все іще стояла серед натовпу всередині поселення, підвела ліву руку догори, в сторону вікна.

— Іскра, — тихо промовила дівчина.

Яскравий пучок променів зеленого кольору пройшов крізь вікно, лише трохи загнувшись на склі в іншу сторону. Пучок вдарив в марсіанський грунт під ногами мера, звідти пішов легкий димок. Ніко миттєво прикинула в голові коефіцієнт заломлення, та направила годинник в потрібну сторону.

— Іскра, — іще раз промовила дівчина.

В це раз промінь загнувся під потрібним кутом, і вдарив прямо в шолом мера. Короткий спалах, дим, в сторону полетіли осколки плавленого полікарбонатного скла. Мер містечка "Новий Кишинів" впав біля марсоходу, і більше не шевелився.

— Хто-небудь, — звернулася Ніко до натовпу, що зібрався поруч. — Вийдіть за пані барменшою. Вона зараз в стані шоку, потрібно заспокоїти її. А як заспокоїться, нехай приготує мені іще пива.

Вона пішла крізь натовп здивованих людей по вуличці до центру поселення. Ніхто із присутніх не міг сказати і слова. Двоє молодих хлопців побігли до шлюзу за скафандрами.

Ніко подивилася на свій годинник. Він дуже обпалював їй руку. Вона використала його два рази підряд, майже без перерви. Іще одтин вистріл, і годинник може вибухнути прямо на її руці. Проте вона зараз думала не про це. Перше, що вона помітила, було те, що червоний вогник перестав миготіти. Мер був мертвим.

Вона вийшла в невеликий сад в центрі поселення, під самою серединою куполу. Слабкі промені сонця пробивалися крізь вікна куполу в стороні. В центрі, серед кущів акації, був невеликий фонтанчик, та лавочка навпроти. Ніко присіла на неї, та глибоко дихнула збагачене озоном повітря.

"Ну ось, я мала просто поговорити про відмивання грошей, а влаштувала повний розбіг, та звергнення влади в місті. Що ж зі мною не так, чому я не можу просто робити свою роботу."

Сонце повільно піднімалося над куполом, в червоно-сірому небі. Ніко втомлено дивилася за бульбашками води в фонтані. Вона згадувала за своє життя, за плани, які у неї колись були, за студентські роки. За мрії, яким так і не було суджено здійснитися.

— Вибачаюсь, — почувся голос поруч.

Ніко повернулася, та побачила зовсім малого хлопчину, що підійшов.

— Тільки не стріляйте в мене променями будь-ласка, пані!

Хлопчина перелякано замружився, та сховав лице руками.

— Ей, ну що ти, — тихо і заспокійливо промовила Ніко. — Я не буду в тебе стріляти, не кажи дурниць. Чого тобі? А ну підійди сюди.

Він забрав руки від обличчя, та украдкою подивився на прибулицю. Хвилинку подумавши та зважившись, він підійшов до неї. Ніко взяла його за руку.

— Ей, малий. Пообіцяй мені, що виберешся з цієї діри. Чув колись про університет поселення Веста? Я там вчилася. Поступиш туди, будеш добре вчитися, та хвататися за любу можливість стати науковцем там!

Він повільно кивнув.

"Ну що зі мною сталося? Чи могла я подумати колись, що стану страшилкою для маленьких дітей" — із сумом подумала дівчина, та міцніше зжала руку хлопчика, усміхнувшись йому.

— Пані лазер, сюди щойно приїхав якийсь чоловік, питає вас.

Ніко примружилася, і подивилася довколо. Вони з хлопчиком були одні серед кущів акації.

"Що, невже хтось з Консорціуму? Ну і дадуть мені жару, як побачать, як я виконую їхню роботу..."