6.2.

— Вітання Ніко, — вона припідносить мені під ніс здоровезну книжку. — Ось що я знайшла. Друга книжка на борту цього корабля.

Я читаю надпис на обкладинці. "Зонди фон Неймана. Як бути готовим до зустрічі в космосі?", та чотири цифри внизу, 2392. Напевно, рік видання.

— Що ж, дуже славно, Ньютон, проте...

— Я знайшла її вчора. Я уже казала про свої підозри Декарту, проте він не хоче мене слухати... Хіба все тепер не стає на свої місця? — вона уважно дивиться на мене, як на семикласника, що забув вірша, який він тепер мав продекламувати.

Як же вона мене починає нервувати. Мені хватає і інших на цьому кораблі з їхніми теоріями. Нехай запише всі свої ідеї на листочку, згорне його в трубочку, замкнеться разом з Декартом в складі скафандрів, і робить там з ним і цією трубочкою все, що захоче.

Проте вголос я кажу дещо тактовніше.

— І що ж стає на свої місця?

— Це велика війна, між галактичним союзом, членами якого ми є, та роєм із зондів фон Неймана, що заполонили нашу Галактику. Ви ж знаєте, що таке зонд фон Неймана?

Я киваю головою, проте тут же зупиняюсь. А що таке, власне, цей зонд фон Неймана? Дуже не хочеться виглядати кретином в її очах, і все ж, варто запитати.

— Звісно, я пам'ятаю основну теорію. Але допустимо, я щось міг призабути в деталях. В загальнонавчальних цілях, можна було б і згадати...

— Це зонд, машина, яка рухається між зірками, та сама реплікує свої копії із наявних в космосі матеріалів. Доволі таки швидко, таких зондів стане дуже велика кількість, експоненційне зростання. Це загроза для наших світів. А що, якщо ці зонди при обороні від наших кораблів, навчилися стирати пам'ять екіпажу? Щось назразок дарвінівської еволюції серед машин, захисний механізм, який спрацював, та пішов далі, серед популяції. І що, якщо один із цих зондів проник на корабель?

Я слабо слухав маячню Ньютон, проте тут я стрепенувся. Звідки вона знає?

— Так, один із них тут, проник на наш корабель! — продовжує вона уже впевненіше.

— Звідки...

— Я лише підозрювала! Бачила, які ви втрьох з Теллер та Саган прийшли з інженерного, та сама там розвідала все. І я бачу, яка Флемінг заклопотана бігає до вас. Для чого іще ми здавали кров? Думаєте, зонд може маскуватися під члена нашого екіпажу? Я лише підозрювала, говорила з Декартом та іншими на кораблі, проте тепер знаю точно. Хтось на цьому кораблі є зайвим, і я взнаю, хто це!

Я роблю ковток повітря. Потрібно взяти це під контроль уже.

— Що ти думаєш робити, коли ми підлетимо до Гравітона?

— Хіба це не зрозуміло? Там, судячи з усього, скупчення цих зондів. Ми маємо бути готовими до зустрічі з ними. Ми уже зустріли один, але видно, він був дефектним, і самоліквідувався. У нас немає на кораблі зброї, як такої...

— Ось, Ньютон, подумай про це! Якщо на кораблі немає зброї, значить корабель не призначався для ведення бою. А отже, у нас немає потреби, ми не очікуємо ніяких загроз в космосі...

— Або вона була демонтована зондом, поки ми лежали без пам'яті! Тим не менше, у нас немає зброї, тому я планую, коли ми зустрінемо щось чуже, розвернути сопло реактора в його напрямку, і спалити будь-який об'єкт до тла в термоядерному вогні, поки він не стер нам пам'ять знову!

— Слухай, Ньютон....

— І іще одне, Ніко. Ти так і не маєш підозрюваних, хто є чужим на кораблі? Подумай ось про що. Якби я була зондом, агентом на чужому кораблі, і перед мною була б поставлена задача взяти його під контроль любою ціною, нехтуючи усіма моральними правилами. Перше що я зробила б, то це пригнула б в ліжко до капітана!

Я ковтаю повітря, та проходжу мимо неї в коридор. Здається, Декарт має рацію. Вона нас погубить.

Бистро заходжу в свою каюту. Саган уже немає, видно, пішла на ранкову пробіжку в спортзал. Я сідаю за стіл, та кидаю погляд на книгу про парадок Фермі на одній стороні стола, та на листочки з цифрами на іншій. Я так і не дивився до них. Беру навмання один із листочків, та читаю маленький надпис в самому верху.

"Дані про HD 219134 e (Гравітон)"

Під надписом вниз йдуть рівненькі стовпці, по три поруч, із чисел. Перший стовпець має переважно трицифрові числа, два інші тільки двоцифрові. Щось в глибинах моєї підсвідомості прокинулося, та зробило грізний оскал, коли я дивлюся на ці цифри. Що це? Якийсь монстр всередині точно знає, що робити з ними. Монстр, для якого люди, це просто цифри, якими можна маніпулювати в досягненні своєї мети.

Про що ці числа? Яке відношення вони мають до планети? Дані про температуру, хімічний склад? Кут сходження над віссю екліптики? Ні, це щось інше, зовсім інше. Ці числа не мають абсолютно ніякого відношення до пурпурної планети в глибинах космосу. Вони, числа, призначені тільки для мене.

Я дивлюся на перший набір, 132 17 41. Закриваю очі, та намагаюся зрозуміти, що мені хоче сказати число 132. Що це таке? 132 людини? 132 зірки? Кабінет номер 132? Сторінка 132?

"Так" — тихо шепче темрява в глибині моєї свідомості, і я відкриваю очі. Перед мною лежить книга "Парадокс Фермі: Всі теорії та пояснення загадки". Я повільно відкриваю сто тридцять другу сторінку, знаходжу сімнадцятий рядок та читаю.

"Приклад Землі свідчить про те, що для існування складного життя необхідна рідка вода, для збереження якої потрібна орбітальна відстань, яка не є ані занадто близькою, ані занадто далекою від центральної зірки, інший масштаб зони придатності для життя або принцип..."

Сорок перша літера, "Н". Я беру олівець, та записую літеру Н на чистому аркуші паперу, що був поруч із листками з цифрами.

Наступний рядок цифр. В тексті про важливість літію для еволюції складного життя, знаходжу літеру "І". Потім, наступні цифри. В тексті про короткосмуговий радіосигнал "WOW" знаходжу літеру "К". Іще рядок цифр, іще текст про гіпотезу зоопарку для пояснення парадоксу Фермі, літера "О".

Так, тут щось є. "НІКО". Щось про мене! Я маю продовжити це до кінця, тут іще сотні чисел, які потрібно розшифрувати. Там має бути ключ до особи під назвою Ніко Гроссман, а отже, і до моєї пам'яті!