4.2.

— На жаль, файлова система пошкоджена. У мене немає доступу до даних про Ніко Гроссмана.

Що ж, спроба є спроба. Якщо нашу пам'ять, наші особистості можна вернути, вони там, біля Гравітона. Заховані десь біля цього газового гіганта. Саме там і залишився Ніко Гроссман, запертий на якомусь жорсткому диску, і чекає на своє визволення. Я йду за тобою, Ніко.

Ми закінчили засідання клубу анонімних жертв космічної амнезії, і я нарешті плетусь коридором до своєї каюти. Уже біля дверей до мене підбігає Саган.

— У мене немає речей з собою, навіть зубної щітки. Так що, я не займу багато місця!

Ах, так, я ж пообіцяв. Уже і зовсім забув. Сильна втома після тяжкого і довгого дня не давала мені навіть запам'ятати, що було сьогодні, що вже казати про те, щоб згадати решту десятків років свого життя.

Я усміхаюсь дівчині, та завалююсь всередину каюти.

— Знаєш, за чим я сумую? — вона замріяно підходить до книжки на моєму столі, та читає надпис на ній "Парадокс Фермі: Всі теорії та пояснення загадки".

— За чим же? — запитую я. І тут же спогад про листочок паперу під книжкою спалахує в моїй свідомості. Нехай тебе, якщо вона зараз прочитає його раніше за мене...

— За небом, — вона повертається до мене та усміхається. — Я так хочу знову підняти голову і подивитися на рідне червоне небо.

— Так, звісно... Чекай, що?

— Ну небо, те що над головою. Весь день я бачу тільки метал на стелі...

— Так, я це зрозумів. Але ти сказала червоне?

— Так, — вона задумалася. — Небо має бути червоного кольору, чи не так? Мені здається це чимось саме собою зрозумілим. А тобі?

— Ну...

— Так, мені здається, ми докопалися до чогось з наших спогадів. Ніко, не задумуючись, скажи, яким має бути небо!

— Воно... — я закрив очі і уявляю собі дім. Я підіймаю голову догори і... — Немає ніякого неба. Просто зелень. Зелене все йде догори, горизонт підіймається вверх, надо мною. І замикається сам на собі над моєю головою, високо за хмарами...

— Що ти говориш? — Саган підводить брови. Видно, те що я щойно сказав, звучало для неї як шизофазійна безглуздість. — Як горизонт може підійматися над тобою? Ти переплутав свій рідний світ із коридором нашого корабля, чи що?

— Не знаю. Але я тепер знаю одне. Ми з тобою дуже подібні, ми представники однієї розумної раси, однієї цивілізації. Проте, ми з різних світів.

Вона повільно киває головою, сідає на ліжко поруч зі мною, і відкидається спиною на стіну.

— Ну, якщо подумати... Якщо у нас є космічні кораблі, ми цілком могли розселитися на різних планетах... Проте, Ніко, не існує планет, в яких горизонт підіймався б вгору, ти це розумієш?

— Так, Саган, розумію. Напевно, я просто дуже втомлений.

Я також обпираюсь спиною до стіни поруч з нею. Ми так і сидимо якийсь час, плече в плече.

— Слухай, Ніко... Те, що казала Флемінг... А потім ми знайшли сліди проникнення на корабель. Ти думаєш про те, що і я?

— Так, Саган. Хтось із тридцяти двох членів екіпажу на цьому кораблі є чужим серед нас. Ми вияснимо, хто це.

Я сам не помітив, як ми почали триматися за руки.

— Знаєш, Ніко, — вона повертається обличчям до мене. — Це був тяжкий день. Але я дуже рада, що ти був весь час поруч. Я не знаю, що я робила б без тебе.

Червоне волосся щекоче моє лице.

В цю ніч я так і не зміг прочитати той листок під книжкою з науковими парадоксами. Я прокинувся під ранок, і Саган все іще лежала на моєму ліжку поруч зі мною, так, що я не міг встати і підійти до стола, не розбудивши її. Та мені й не хотілося. Я іще раз обнімаю її, та засинаю знову.

Сни, приємні сни. Я лечу десь під зеленим горизонтом, серед хмар. Під мною місто із білих будинків та вулиць, в сонячних променях назустріч мені летить яскравий дирижабль. З усіх сторін, зверху та знизу, справа та зліва, мене оточує земля, зелені ліси та жовті поля.

Прокинувшись, я помічаю, що Саган уже не лежить поруч. Її немає в моїй каюті. Я різко підвожусь, надягаю шорти, та підходжу до стола. Біля нього лежить яскраво-голубий комбінезон дівчини. Що ж, це значить, що вона іще вернеться. Я підіймаю книгу про парадокси, та... Там немає листка. Листки з кучею цифр, формулами та якимись даними, які мені абсолютно нічого не кажуть, все це на місці. Проте саме того листка, про Ніко Гроссмана, капітана корабля, про мене, його немає.

Невже Саган його забрала? Цілком можливо, проте я не до кінця впевнений, що листок був тут, коли я зайшов вчора ввечері втомлений після тяжкого дня. Я просто не підходив до стола.

Я шукаю іще, в шухлядах стола, під столом. Нічого. Зрештою, я сідаю на ліжко, та дивлюсь собі на коліна. Єдиний шанс взнати більше про себе, куди він міг пропасти?

Саган заходить в каюту, в спортивній білизні сірого кольору. На оливковій шкірі дівчини сліди від капель душу. Вона легко усміхається мені, та підходить до свого комбінезона. Легко тряхнувши його, вона починає вдягатися.

— Ну, зрештою, якщо подумати, це твій та мій перший раз в цьому короткому житті. Тому могло б бути і гірше, не думай сильно про це, Ніко.

— А? А... Слухай, ти не брала листок на столі?

— Листок? — вона задумливо дивиться на стіл, та бере до рук книжку.

Якщо вона бреше, то робить це дуже вправно. Якщо на тому листку все в порядку, то вона не приховувала б те, що взяла його прочитати. Якщо ж там написано, що Ніко Гроссман небезпечний тип, вона забрала б свій комбінезон, та не стала б вертатися в каюту. В кожному разі, напевно, це не вона його взяла. Але тоді, хто?...

— Гаразд, я просто так... Десь впав видно, потім знайду... Слухай, ти не боїшся одна ходити по коридору? Враховуючи, що серед нас завівся чужинець?...

— Знаєш, це дивовижна книга! — вона тримала в руках єдину книгу, яку я бачив за своє коротке життя. — Парадокс Фермі! Ти знаєш щось про це?

— Та ні, не дуже... Чомусь не можу згадати, про що це.