2.2.

Ми разом із Саган вийшли із моєї затишної каюти, та йдемо вздовж коридору. Підлога повільно опускається попереду, та підіймається за нашими спинами. Таке враження, неначе ми два ховрахи в гігантському колесі, які тепер будуть йти по цьому колесу разом, на потіху якихось далеких невидимих нам хазяїв.

Корабель набирав швидкість, і постійне прискорення давало інерцію, що прижимала наші ступні в напрямку оранжевої зірки, від якої ми віддалялись. Проте житловий відсік корабля компенсував це. Кільце відсіку було зроблено з багатьох фрагментів та секцій, що вигиналися в напрямку, протилежному від напрямку прискорення корабля. При цьому, обертальний період відсіку зменшувався, щоб зменшити відцентровий компонент штучної гравітації. Таким чином, куди б корабель не рухався, яке прискорення не набирав би, екіпаж постійно відчував стабільні один g гравітації.

— Здається, я тут бачила дещо цікаве, — дівчина підходить до величезного чорного дисплею в білій стіні, та стукає по ньому пальцем. На ньому появляється схематичне зображення космічного корабля. Гігантське колесо житлового відсіку йде довкола центральної осі. Наприкінці осі здоровезне сопло поруч із термоядерним реактором. З іншого кінця, якісь дві дивні антени. Чотири спиці йдуть від колеса житлового відсіку до центральної осі. Судячи з усього, по них і можна дістатися до рекатора на кінці корабля.

— Тааак, одна із цих спиць поруч із нами. Десь тут, — вона вказує рукою в сторону від дисплея. — Я підозрюю, там буде невагомість, так що приготуйся.

— Слухай, Саган, — я беру її за руку, та схиляю голову до її обличчя. — Ти хотіла мені щось розповісти.

— В шахті поговоримо, — дуже тихо промовляє вона зовсім мені у вухо. Відсторонившись, вона продовжує уже голосніше. — Що ти, Ніко, ахаха, який смішний жарт! Гаразд, нам потрібно йти, Теллер чекає!

Вона вказує на двері зверху, до яких вели сходинки, вмонтовані в стіну. Піднявшись по них, я легко відкриваю двері, та опиняюсь в погано освітленій шахті. Піднявши очі догори, я бачу, що шахта підіймається на десятки метрів вгору. Саган заходить за мною, та зачиняє за собою двері.

— Ну, пішли, — вона поправила коротке яскраво-червоне волосся на лобі. — Навіть якщо у Теллера немає нічого цікавого, нам всерівно потрібно дослідити цей корабель.

Ми обережно ступаємо по сходинках в шахті, кожен тримаючись зі своєї сторони. Я стараюсь ставити ноги правильно, щоб не послизнутися. Дивне відчуття накатує на моє тіло, починаючи з голови, та повільно опускаючись до ніг.

— Здається... Мені здається, чи я стаю легшим?

— Звісно стаєш легшим, Ніко! — Саган усміхається мені. — В центрифузі, чим ти далі від центру, тим тяжчий, чим ближче, тим легший. Готуйся, в центральному корпусі ти будеш абсолютно невагомим.

Вона іще раз дивиться донизу, а потім знову переводить погляд на мене. Ми на мить зупинилися, і ми тримаємось зараз, кожен за свій поручень, дивлячись один одному в очі.

— Ніко... — вона робить ковток, потім веде очима в сторону, та знову на мене. — Мій годинник. Пам'ятаєш червоний вогник? Це програма відстеження небезпеки. Її можна налаштувати на що завгодно, у тому числі, на людину. Наприклад, на її місцеперебування, або голос. Я уже відключила програму, проте не можу прочитати налаштування. Вони так само пошкоджені, як і вся пам'ять в головному комп'ютері.

— Ага, розумію, — я дивлюсь на момент на її годинник. Так, справді, червоний вогник зник. — І на що, як ти думаєш, він спрацював?

Вона робить іще один ковток, та продовжує.

— Чий голос ми чули з гучномовця, коли прокинулися? Спочатку чоловічий, а потім жіночий, чи не так? Здається, саме коли заговорила жінка, він і загорівся. Я здається й знаю, чий це був голос...

Я намагаюсь міцніше триматися за металеві поруччя.

— Ньютон, — відповідаю я.

— Саме так! — Саган дивиться вниз іще раз.

— Та не зайде вона зараз сюди, заспокойся, — я кладу свою руку на її. На мить ми так і стоїмо, серед тьмяної шахти, тримаючись за руки, і дивлячись одне одному в очі. Вона забирає руку, і продовжує підійматися. І я йду за нею.

Зрештою, ми доходимо до люка у вершині шахти. Я уже майже не тримаюся за поручень, мені здається, я майже нічого не важу. Ноги самі починають підводитися кудись в сторону. Очевидно, сила Коріоліса тут найвідчутніша.

— Попробуй повернути ось той важіль, — вказує Саган вперед.

Відкривши люк, ми влітаємо в просторе приміщення, із якого вперед вів вузький коридор. Ми пропливаємо вздовж нього вперед, до тьмяного світла попереду.

— Знаєш, Саган, — кажу я до своєї напарниці по мандрах таємними відсіками корабля. — Мені здається, ми навчені до роботи в невагомості. Вона відчувається для мене, як щось звичне, що скажеш?

— Так, судячи з усього, ми натреновані астронавти, Ніко. Навряд чи нас взяли б в цю місію, якби це було не так.

Ми пролітаємо в невагомості іще з сотню метрів, поки не бачимо попереду маленьку кабінку із лампою. Перед нею сидів лисий чоловік, і щось активно записував в блокнот.

— Так, так так! Рівняння, коефіцієнт... Неймовірно, анейтронний термояд з надзвичайно високою швидкістю вихлопу. Це просто магія! — Теллер повертається до нас, та усміхається у весь рот.

— Вітання, Теллер!

— Вітання, о капітан, мій капітан! — він швидко кланяється. — Не знаю, звідки це. Можливо, якась книжка, яку колись читав, тяжко згадати. Подивіться на це!

Він вказує в сторону, і я прослідковую за його рукою. За гігантським вікном ілюмінатора був тор складної, неправильної, можна навіть сказати химерної, форми. Окремі стінки тора постійно змінювали свою структуру. Різні механізми довкола цього реактору постійно перемикалися з однієї сторони в іншу. Дрібні коліщатка крутилися, та маленькі маніпулятори постійно перекладали пластини із металевого сплаву чорного кольору з однієї сторони химерної круглої структури в іншу.

— Це... Це те, що я думаю? — запитую я в Теллера.