Глава 9. Веста.

109 днів до відльоту корабля "Табула".

Ніко Гроссман виглянула крізь ілюмінатор пасажирського корабля "Азімов" на гігантський циліндр складений із плит марагенової сталі. Світло-сірий на фоні чорного космосу, він відблискував сонячними променями. Довжиною більше сотні кілометрів, близько тридцяти кілометрів в діаметрі, він містив всередені поселення під назвою "Веста", домівку для більше двох мільйонів людей.

— Говорить капітан, — пролунав голос із системи оповіщення корабля. — Посадкові модулі готові, просимо пасажирів пройти. Дякуємо вам за використання міжпланетних ліній Консорціуму.

"Мені уже здається, що я здохну тут. Два тижні польоту... Як же я буду летіти двадцять три роки в міжзоряному просторі, якщо навіть два тижні між Марсом та Вестою, це каторга для мене? Це справді божевільна ідея..."

Ніко вдихнула наелектризоване повітря, та повільно поплелася по коридору, закинувши сумку за плече, та, повернувши за кут, зайшла в посадковий модуль.

— Ох, ледве встиг, — в модуль зайшов стрункий брюнет з чорним волоссям та легкою сивиною у висках. Чорні очі подивилися крізь вікно ілюмінатора, потім зупинили свій погляд на Ніко. — Ви вперше на Весту?

Ніко зацікавлено подивилася на чоловіка. Щось в його вигляді стурбувало її, легкий холодок пішов по спині.

— Ні, я тут вчилася, тепер навідалась в гості до старого професора. Ніко Гроссман, молодший аудитор, відділ Консорціуму на Марсі.

— Руслан Делпорте, конфліктолог. Я тут до речі також за запрошенням професора з Університету Вести. Старий професор Мванге хоче поговорити про якусь космічну місію...

— Мванге? Я також до нього!

Посадковий модуль уже летів до стикувального майданчику Вести. Ніко та Руслан міцно трималися за поручні під ілюмінаторами, щоб витримати перепади прискорення та невагомості.

— Значить, Гравітон...

— Азур, супутник Гравітона. Ми впевнені, що там може бути життя, що використовує вуглекислоту замість води як розчинник.

— Які шанси були для нас тут зустрітися, — Руслан усміхнувся краєм тонких губ. — Ви обов'язково розкажете мені більше про себе потім! Що вас спонукало відправитися в таку подорож, на десятиліття, залишити все позаду...

— Мені немає, що залишати.

Ніко знову відчула холодок по спині.

"Він мені не подобається. Щось є в ньому... Фальшиве. Хиже. Холодне"

Посадковий модуль приземлився на стальну платформу. Брама із марагенової сталі зачинилася, кисень знову почав заповнювати площадку.

— А чому ви вирішили летіти? — Ніко повернулася до нового знайомого після того, як вийшла з посадкового модуля.

Руслан Делпорте ступив на сталеве покриття платформи слідом за дівчиною.

— Це моя робота, звичайно ж. Слідкувати за екіпажом, щоб вони не наламали дров в глибокому космосі.

Руслан приторно усміхнувся дівчині.

Пройшовши по вкритих мармуровими плитами сходах на поверхню, двоє нових знайомих опинилися серед космічного містечка поселення Вести. Був ранок, сонячні промені, заломлені в системі дзеркал, тільки починали освітлювати ліса, поля та будинки на внутрішній поверхні гігантського циліндра.

— Що ж, я не прощаюсь, а кажу лише "до побачення". У нас попереду місяці підготовки до міжзоряного польоту, іще встигнемо одне одному надоїсти, пані Гроссман.

Руслан Делпорте швидко кивнув дівчині, розвернувся, та пішов у напрямку трамвайної зупинки.

Ніко проводила його поглядом. Щось їй не подобалось у цьому чоловікові. За своє складне життя, повне незгод дитинство та молодість в долині Маринер, вона навчилася інтуїтивно відмічати людей, від яких варто триматися подалі.

— Сподіваюсь, вас відбракують на етапі перевірки, пане Делпорте, — промовила про себе Ніко, коли чоловік уже зник серед натовпу туристів. — І ми більше ніколи не побачимось.

Ніко розвернулася на каблуках, та пішла в напрямку головного корпусу космічного містечка. Молоді астронавти гуляли довкола, та про щось голосно говорили. Групка туристів зі супутника Нептуна Тритону обмазували обличчя кремом від засмаги.

Інженери проносили повз неї компоненти прискорювачів частинок для сопла космічного корабля. Два дипломати з венеріанського Міста Хмар уважно дивилися за прохожими, попиваючи коктейлі з астероїдним льодом.

— Ей, пані Гроссман, — Ніко уже майже перетнула центральну площу космічного містечка, як почула жіночий голос позаду. — Це ж ви, чи не так? Ніко Гроссман?

Висока чорноволоса жінка підбігла до Ніко, та, привітно усміхнувшись, подала руку.

— Чен Ванг, лінгвіст, експерт з комунікацій, — іншою рукою жінка швидко прибрала чорне волосся зі свого обличчя. — Не впізнаєте мене?

Ніко згадала один з файлів, які їй прислав професор Мванге для затвердження на посаду лінгвіста майбутньої місії. Ніко була переконана, що на супутнику Азур, скоріше всього, тільки прості форми життя, і там не буде з ким поговорити. Проте протокол міжзоряної експедиції вимагав, щоб вони взяли з собою експерта з комунікацій. Так, про всяк випадок.

— Звісно, приємно познайомитися, пані Ванг, — Ніко пожала протягнуту руку. — Дуже рада, що в нашу місію подаються такі висококласні спеціалісти!

Чорноволоса жінка усміхнулася іще привітніше.

— Ну, знаєте, це ж так захопливо! Життя на основі вуглекислоти! Я просто уявити собі не можу, які форми лінгвістики у них виникнуть! Подумайте, наскільки важливою була вода у стількох фразеологізмах народів старої Землі. "Запропонувати стакан води", "Не знаючи броду, не лізь у воду". Мені цікаво, які лінгвістичні конструкції появилися за умов, коли рідка вода просто не може існувати?

Вони вдвох йшли в напрямку головного корпусу космічного містечка. Ніко понурила погляд. Вона не хотіла розчаровувати науковця. На думку дівчини, єдине, з ким могла б поговорити Чен в океані Азуру, були прості бактерії та водорослі.

— Ну а що ви думаєте про саму місію? Про екіпаж? — Ніко вирішила змінити тему розмови. — Як вам поки наш проект? Все подобається?