Глава 8. Карти на стіл.

— Вони просто неймовірно красиві, — тихо промовляє Саган. Вона стоїть поруч зі мною на мостику в командному модулі корабля, і дивиться на головний дисплей.

Декарт повільно киває головою. Високий голубоокий блондин заклопотаний роботою з стовпцями даних на своєму дисплеї. Дані про атмосферний тиск, температуру, швидкість вітру та хімічний склад атмосфери трьох світів, все це постійно надходить на екран навпроти нього.

Ньютон нічого не каже у відповідь, а лише надмінно піднімає голову і повертається в сторону. Вона не говорила зі мною з того самого часу, як у дверях кухні звинуватила мене у легковажному ставленні до мого другого помічника.

— Дуже схоже на Юпітер та його супутники...

— Що таке Юпітер? — запитую я в дівчини.

— Ти так і не читав ту книжку? Там є багато чого про нашу рідну планетну систему. Звичайно, судячи з усього, книга дуже застаріла. Автор каже, що ми ніколи не покидали рідну планетну систему. Очевидно, зараз це уже не так. І крім того, там на першій же сторінці написано, що ми нічого не знаємо про життя на інших світах. Але ми уже встановили, що ми знаходимось у якомусь міжзоряному альянсі...

Так, Саган права. Я бачив деякі дати, роки в тексті, які описують недавні для автора події, та порівняв з роками в метаданих пошкоджених на комп'ютері корабля файлів. Книзі було десь около чотирьохсот років.

— Що ж, тоді ми наврядчи щось взнаємо про нашу місію з цієї книги. Вона, скоріше, раритет, ніж якийсь важливий науковий підручник, який би ми потребували, — відгукнувся Декарт.

— Зате я тепер знаю, звідки ми, — усміхається Саган. — Планета називається Земля! І вона, по опису, прекрасна!

— Дивна назва для планети, — повів головою Декарт.

— Скажи мені, Саган, — тихо кажу я до дівчини. Я маю задати їй це запитання. — Якого кольору небо на Землі?

Дівчина на мить запинається.

— Збагачене киснем... Голубе.

Вона повертається до мене, і дивиться здивованими очима. Так, моя мила Саган, не червоне. І не зелений край обрію, як у моїх снах. Щось тут наш пазл не складається в одну цілісну картину.

— Яким би не був наш рідний світ, — каже Декарт, не відриваючи погляду від стовпців цифр на своєму екрані. — Він абсолютно нічим не похожий на ці три світи.

Ми із Саган іще раз дивимось крізь широке вікно ілюмінатора командного модуля. Гігантський пурпурний Гравітон, та його два супутники, Кварц та Азур, повільно обертаються у вікні довколо якоїсь точки.

Найменш цікавим є Кварц. Холодний кусок каменю та льду, майже без атмосфери, на дальній орбіті довкола газового гіганта. Звичайно, це не означає, що там неможливо знайти щось цікаве.

Далі на вікні йде Гравітон. Величний газовий гігант яскраво пурпурного кольору, із полосками червоних, бурих та коричневих хмар. У верхніх шарах водневої атмосфери світяться блискавки. Дві яскраво-червоні плями повільно йдуть по екватору гіганта із заходу на схід.

Найцікавішим є перший супутник гіганта, ближчий до нього за Кварц. Яскраво-голубий Азур. Глибокий океан вуглекислоти повністю покриває цей світ. Температура на ньому не піднімалася вище нуля градусів за Цельсієм, і якби замість вуглекислоти була звичайна вода, вона давно замерзла б до самого дна. Проте вуглекислота є рідкою при цій температурі та атмосферному тиску, та утворила прекрасного вигляду океан, у якому відблискували промені оранжевого сонця. У верхніх шарах атмосфери повільно плавають хмарки кисню та оксиду азоту.

Мені навіть на мить захотілося спуститися на цю планету, та поплисти в цьому красивому океані. Проте я вчасно згадую, що для мене представляє ця краса. Я миттєво задихнуся вуглекислим газом, і замерзну в холодному океані при температурі мінус тридцять градусів по цельсію. Ні, я краще залишусь тут, на кораблі, дякую.

— Саган, що ти скажеш? — Декарт виводить мене із зачарованого стану, звернувшись до дівчини, що стояла поруч зі мною.

— Вона переповнена життям. Так, розумію, це звучить неймовірно. У нас є якесь уявлення про те, що таке життя, і де його шукати, чи не так? Нам потрібна вода, в рідкому стані.

— Так, судячи з того, що Теллер скоро витратить всі наші ресурси, розводячи свої коктейлі, щоб вразити Флемінг, нам і справді потрібна вода.

— Так ось, про що я, — продовжила Саган. — Судячи з книжки, ми постійно шукали планети на такій відстані від своїх зірок, щоб на них існувала рідка вода. Звичайно ж, це логічно. Ми вважали, що у нас є уявлення про те, що таке життя. Три стовпи, три основи у нашому визначенні життя. Це форма вуглецю, що використовує воду, та розмоножується.

— Звісно, про останнє також Теллер щось уже говорив у відношені лікаря Фламінг. Та й інші жінки на кораблі уже жалілися мені на нашого інженера. Виходить, він таки форма життя, а не робот, створений з метою довести мене до божевілля.

— А тепер я серйозно, — Саган не звертає уваги на мої репліки. — Вуглець, вода, реплікація. Три стовпи. Але це всього-навсього безпідставні припущення. Такі ж, як і уявлення наших давніх предків про те, що наш світ лежить у центрі Всесвіту, а все довкола, включаючи наше Сонце, обертаються довкола нього. Це безпідставне припущення ми уже давно відкинули, тепер прийшла черга наступного. Нам не потрібна вода і не потрібен вуглець для того, щоб знайти життя. З приводу води, ось, перед нами Азур, океан із вуглекислоти. І скоро ми побачимо, як виглядає життя в цьому океані.

Я іще раз повертаюся до невеликого голубого шару на екрані. Білі хмаринки повільно плавають в атмосфері, на фоні яскраво-голубого океану. Саме там наша мета, саме для цього, очевидно, ми і прилетіли сюди.

— Але чекай, — піднімає долоню Декарт. — Якщо форми життя на цьому супутнику використовують вуглекислоту замість води, то у них не може бути молекул ДНК чи РНК! Цукрофосфати, на яких кріпляться чотири азотисті основи в драбинці ДНК, просто-напросто розчиняться в цій рідині. Як життя може існувати без генетичного матеріалу?