Глава 7. Неймовірні пригоди Ніко Гроссман.

745 днів до відльоту корабля "Табула".

Людина в скафандрі ступила зі свого марсоходу на холодну поверхню червоної планети. Вона підняла тоноване забрало шолому скафандра. Під ним, за тонким склом, на пустельний краєвид мертвого світу, дивилася смуглява дівчина з яскраво червоним волоссям та зеленими очима.

Ніко Гроссман, молода дівчина, тепер вона працювала на тераформаторних станціях на екваторі Марсу. Проте в деякі дні, такі як сьогодні, вона все іще згадувала про свою нездійснену мрію стати науковцем.

Ніко стояла навпроти невеликого поселення під прозорим куполом. Слабкі промені марсіанського сонця відбивалися на вікнах цього поселення. Ніко підійшла до входу у шлюз та увімкнула рацію в своєму шоломі.

— Поселення "Новий Кишинів", чи є хтось на пропускному шлюзі? Я хочу пройти. Я з дорученням від Консорціуму.

Можливо, не та частота, подумала Ніко після хвилини очікування. Проте зрештою, рація запищала, і з неї пролунав хриплий, старикуватий голос.

— Так, так, дівчинко, чую. Твої важливі татусеньки з Консорціуму хочуть знати, як тут у нас справи, — вона почула смішок в рації. — Ну що ж, проходь. Подивимось, як тобі тут сподобається.

Невелика лампа зверху, над вхідним люком, засвітилася зеленим кольором. Ніко підійшла, взялася за рукоятку, та спробувала потягнути на себе. Люк не піддався.

— Ей, я можу сюди вернутися з плазмовим паяльником, якщо ви не хочете говорити по-хорошому — тихо промовила дівчина в рацію.

"Видно, вони очікували, що я в легшій гравітації Марсу не розрахую свої сили, та втрачу рівновагу, намагаючись відкрити зачинений люк" — подумала Ніко — "Що ж, вони не врахували, що я корінна марсіанка, і більшу частину своїх двадцяти дев'яти років життя прожила на червоній планеті"

Вдруге люк піддався, і Ніко акуратно відчинила його, та зайшла в шлюз. Дочекавшись, поки тиск повітря в шлюзі досягне норми, вона зняла шолом скафандру, та легким рухом руки поправила коротке червоне волосся, що спадало на лоб.

Протилежний люк шлюзу відчинився, і перед Ніко постала головна вуличка поселення. Складена із плит металу білого кольору, вона була засипана рудим марсіанським піском. Обабіч вулички лежали різні куски металолому, поламані скафандри та балони з тритієм для термоядерних реакторів. Вуличка вела вперед, до головнлї площі поселення, що була під самим центром куполу. Ніко вдихнула повпі легені збагаченого озоном повітря, та ступила вперед.

Дорогу їй переступив громадний чоловік з пузом та бородою. Він був на голову вищий за дівчину, на ньому був грязний комбінезон, в руках він тримав гаєчний ключ.

— Вибачаюсь, пані, у нас люк іноді клинить.

Ніко відразу впізнала голос з рації.

— Варто би вам його відремонтувати. Іще не хватало, щоб вас, не дай боже, висосало із шлюзу на холодний пісок, — вона йому криво усміхнулася.

Ніко знала, якщо дати спуску цим нахальним неукам, вона свою місію не виконає.

— Де ваш мер? — продовжила дівчина. — Я хочу поговорити з ним з приводу закупівель амонію.

Велетень усміхувся, та показав в сторону від головної вулички.

— Він буде сьогодні в нашому барі. Поговорить з населенням. Можете висловити йому свої претензії там, пані Консорціум.

Ніко звернула від головної вулички туди, куди показував чоловік. Там були старі ржаві двері, над ними був надпис "Цвіт Яблуні". При вході в бар стояла втомлена жіночка. Вона старалася не зустрічатися поглядом з Ніко. Відвернувши голову, вона постаралася якомога швидше пройти по вуличці в сторону.

Дівчина пройшла в задимлений бар. З вікна бару було видно марсіанську пустелю, та її марсохід, з якого вона недавно вийшла. За барною стійкою сиділи декілька чоловіків, берменша коротко їй кивнула.

— Проходь до столу, дівчинко, наш мер скоро підійде до тебе, і ви приємно поговорите, — промовив здоровань, вказавши на найближчий стіл.

Ніко сіла, зняла рукавиці скафандру, та поправила наручний годинник, що був на лівій руці. Чоловік присів поруч.

— Мене звати Роко, я тут щось назразок вахтера. Поселення у нас невеличке, всього близько ста чоловік, всі одне одного знають, всі як сім'я. Правда, Марі? — він усміхнувся барменші. Та скривлено відвернулася в сторону. Роко продовжив, уже дивлячись на Ніко. — Не знаю, що тобі від нас тут потрібно, але у нас все тут тихо та спокійно. Нічим ми нікого із сусідів не тривожимо, замовлення Консорціуму виконуємо вчасно. Все йде по плану.

І він криво усміхнувся ротом, в якому майже не було зубів, та відкинувся на спинку металічного крісла.

— Мені, будь-ласка, кисневого пива, — Ніко махнула барменші.

— Хо, ти ба, яка дивина. Чужинська дівчина п'є наше пиво.

— Я марсіанка, народилась і виросла тут, в пустелі. Я з Долини Марінера.

Вона відчула, що хтось став за її спиною.

— А я то думав, ти з поясу, чи іще з якої периферії. У нас тут багато народу приїзжає, в пошуках пригод. Загітовані листівками чи журналом "Тераформер", мріють побудувати райський сад на цьому мертвому камені, — Роко глянув за спину Ніко. — А цей мій кузен, Ено. Привітайся з важливою шишкою із самого Консорціуму, Ено!

Ніко повернула голову за своє плече, та побачила іще огидніше лице, ніж лице Роко. Опливше, небрите, все в лопнувших судинах, повне крові. Ено криво їй усміхнувся.

"Якщо вони хочуть налякати мене, у них нічого не вийде" — подумала про себе Ніко Гроссман. "І не таких я ламала".

— Так коли прибуде мер, хлопці? Чи мені уже дзвонити в Консорціум, та казати, що у нього якесь чергове похмілля?

Роко іще раз криво усміхнувся.

— Ти почекай, чого ти, дівчинко. Розскажи більше про себе. Чому вибрала собі таку роботу? Роз'їзжати по віддалених поселеннях тераформаторів, та трясти старі контракти? — він відсьорбнув пива, яке йому принесла барменша. — Я ж бачу, хоч ти і марсіанка, але багато часу провела десь в багатших краях. Бачу це по твоїй мові. Що, училась в якомусь університеті, будувала кар'єру? А потім нічого не вийшло, і прийшлось вертатися в рідне село, розгрібати навозний гній, так, мила моя?