Глава 6. Числа та секрети.

Я прокинувся трохи раніше пів сьомої ранку, часу, на який було встановлено мій будильник. Мені дуже хочеться потягнутися в ліжку, проте я вчасно згадую, що поруч лежить мій другий замісник на кораблі, Саган. Все-таки, моя койка занадто тісна. Я обережно відключаю будильник на годиннику, та встаю з ліжка.

Це були тяжкі декілька днів. Ми змогли розвернути корабель в польоті, і увімкнути сопла термоядерного реактивного двигуна в іншому напрямку. Спочатку скинувши швидкість віддаленя від планетної системи до нуля, ми потім почали набирати швидкість в напрямку планети Гравітон. Наші бортові телескопи чітко бачили два маленькі супутники цієї планети, світло-голубий Азур та сірий Кварц. Через два тиждні ми підлетимо до нашої цілі достатньо близько, щоб зрозуміти, що принесло нас сюди.

З усім іншим, все було надзвичайно паршиво. Ні бортовий лікар Флемінг, ні бортовий психолог Юнг, так і не отримали доступ до нашої пам'яті. Програміст Тюринг так і не змогла розшифрувати пошкоджені файли комп'ютера. Половина екіпажу так і не знайшли свої каюти, і спали переважно в конференц-залі, на кухні, в спортзалі або на складі запчастин. Так, справи у нас просто препаршиві, паршивіше немає куди. А нам же потрібно стати лицем до лиця із страшною силою, що лишила нас нашої пам'яті, та стерла наші особистості!

Саган голосно захропіла у сні. Так, потрібно швидше прокинутися, та пройтися по кораблю. Заглянувши у ванну кімнату, я заходжу назад в каюту, вдягаю свій комбінезон, та кидаю іще один погляд на Саган. Вона все іще спить, уткнувшись лицем в мою подушку. Поруч на підлозі лежала книжка про парадокс Фермі, яку вона уже майже дочитала до кінця.

Я не пам'ятаю, хто я, яким було моє життя. Ким я працюю? Що мені подобається? Чи є у мене сім'я? Старий Ніко Гроссман мертвий, допоки. Новий Ніко тепер стояв посеред своєї каюти, і весь його Всесвіт звівся до невеликої посуди металу серед безмежного вакууму, і кількох людей на ній. І до милої дівчини, що спить в його ліжку.

Перед виходом, я думаю іще раз подивитися на себе в дзеркало. Вмикаю програму на дисплеї, що вмонтований в стіну.

Ніяк не звикну до цього. Чорне волосся з легкою сивиною у висках, чорні очі, кістляве сухе лице, широке підборіддя. Можливо, іншим членам екіпажу це обличчя внушало довіру, особливо тоді, коли я робив фальшиву усмішку, щоб заспокоїти їх. Проте мені було не по собі від цього обличчя. Щось з ним було не так.

Я вийшов в коридор, і пішов в напрямку кухні. Сонні астронавти йдуть назустріч, в напрямку спортзалу, на ранкову пробіжку.

— Вітання, капітан!

— Доброго ранку!

Я підмигнув астронавтам, та повернув в сторону дверей кухні. Всі дії я роблю автоматично. Вітаюсь, бажаю команді хорошого дня. Неначе я машина, що просто запрограмована на роботу капітана. І я нічого не відчуваю всередині при цьому.

Заходжу на кухню, та бачу доктора Фламінг за столом. Вона сидить під світлом світодіодних ламп, та повільно снідає запареним кускусом. Над столом, за яким вона сидить, ілюмінатор, а за ним тисячі зірок повільно обертаються довколо якоїсь точки в сліпій зоні.

— Вітаю вас, капітан. Я тут тепер раніше прокидаюся, та снідаю, щоб не перетинатися із Теллером. Він уже у мене в печінках сидить просто!

— Угу, зрозуміло, — мені іще не хватало зараз вникати у їхні міжособистністні пригоди. Нехай тримають це все при собі, та не нервують свого капітана своїми мильними операми. Я повільно сідаю біля неї, та розпаковую свій сухий сніданок.

— Тепер, про нашого пацієнта номер тридцять два. Сьогодні я найбільше підозрюю Декарта. Весь такий привітний...

Ну знову починається. Кожного дня вона вибирає нову жертву, записує її ім'я на своєму молотку, і мусолить цим молотком мені по голові, поки не побачить кусочки мого мозку. Чесне слово, іще кілька днів, і я випхну її у відкритий космос своїми власними руками.

— Пані лікар! Давайте поговоримо конструктивно, прошу вас! Що кажуть аналізи?

Вона отямилася, та заговорила тепер повільніше.

— У мене тридцять дві пробірки з кров'ю. У двох підвищений цукор, у трьох понижений гемоглобін. Аналіз днк показує багато чого цікавого. Наприклад, у одного члена екіпажу схильність до раннього Альцгеймера, з ймовірністю в сорок відсотків, симптоми розпочнуться уже на протязі року, якщо вчасно не почати лікувати. У двох були хімічні маркери мікропухлин, я дала їм препарати. А так... Це все. Ніяких чужих, нічого, що заставило б моє волосся стати дибки.

Я усміхнувся їй, та відвернувся в сторону. Можливо, нас і справді має бути тридцять два? Але що ж тоді проникло на корабуль? І чому воно ховається від нас?

Фламінг завершує свою трапезу, встає, та на прощання, каже.

— Знаєте, капітан. Існують віруси, що імітують протеїнові маркери здорових клітин, та маніпулюють ними за допомогою цих маркерів. Віруси, майже мертва матерія, просто напросто за потреби дає тобі те, що ти очікуєш від здорового організму, щоб замаскувати свою присутність. Таким чином, вони повністю беруть під контроль клітинний механізм, перетворюючи організм в маріонетку в своїх руках. Подумайте про це у вільний час, капітан.

Вона вийшла з кухні, хлопнувши за собою дверима.

Не хватало мені іще лікаря на кораблі з манією переслідування. Якщо подумати логічно, що не форматувало б нашу свідомість, воно могло б спричинити сильні тимчасові зрушення свідомості. Теллер міг сам, у приступі безпамятства взяти паяльник, розпаяти люк, а потім, відчувши витік повітря, запаяти його назад. Тільки щоб потім втратити свідомість, і прокинутися без жодного спогаду про те, що відбулося. Ну і це ж саме явище могло настільки пошкодити файли на комп'ютері Фламінг, що один із тридцяти двох навіть не зчитується як окремий простір на диску.

Тут в кімнату заходить Декарт, мій перший помічник. Високий голубоокий блондин швидко киває мені, і підходить до мого столу.

— Що це таке з нашим лікарем? Навіть не привіталася зі мною...