Глава 3. Співбесіда.

14629 днів до втрати пам'яті екіпажем корабля "Табула".

Зоранде Єзекиїл тільки вийшов зі свого модуля, ступивши на поверхню із замерзлого діоксиду вуглецю, як в ту ж мить ледве не осліп від яскравого сонця. Двісті років польоту в темряві кріосну не пройшли даром. Йому здавалося, що світлочутлива сітківка зараз вигорить від ультрафіолету. Він примружив очі, налаштував кришталики лінз, поки яскраве світло далекого оранжевого сонця не перестало його турбувати. Зоранде підвів взір до величезної планети над горизонтом.

— Щасливо, друже! — промовив він, дивлячись на слабеньку точку на фоні газового гіганта. Точка засвітилася, та почала трохи віддалятися. Через декілька місяців вона набере швидкість в дев'яносто дев'ять відсотків швидкості світла, та зникне в напрямку сузір'я Оріона.

— Це була хороша подорож. Дякую, що підкинув.

Він розвернувся в сторону високої вежі темно-зеленого кольору, що стояла посеред кратеру попереду. Промені оранжевого світила відблискували у вікнах вежі.

— Так, я уже проходив подібне, і не раз. Потрібно триматися впевнено, акуратно відповідати на всі запитання. Зараз тільки зроблю вдих...

Но вдихнути повітря у нього не вийшло. На поверхні Кварцу, супутника газового гіганта Гравітон, не було атмосфери. Зовсім розріджений газ, суміш водню та метилу, майже вакуум.

— Що ж, — промовив Зоранде про себе. — Вдихну повітря потім. А поки, вперед, на співбесіду.

Він йшов по крижаній поверхні, обабіч стін кратера, у світлі променів ультрафіолету. Частинки іонного випромінювання застрягали в його графеновій поверхні. Він йшов вперед, дивлячись тільки на вежу попереду, не звертаючи увагу на пекло довкола нього, яке негайно принесло б смерть будь-якому іншому живому створінню.

Він бачив вежу куди чіткіше, ніж міг би будь-який живий організм. У нього не було сліпої плями в зорі, адже нейрони йшли від світлочутливої сітки відразу до мозку, а не робили пучок перед сіткою. Він не боявся, що якщо йому запропонують поїсти на співбесіді, він може захлинутися. Його шляхи дихання та травлення не перетиналися, як це було у більшості складних організмів галактики. Його дизайн був вищим за сліпі іграшки безглуздої еволюції.

Водночас, йому не була страшна радіація, як більшості обчислювальних машин. Імунна система із нанороботів сама ремонтувала зламаний під іонізуючим випромінюванням генетичний матеріал. А складній нейронній мережі на графенових трубках не були страшні перепади напруги від заряджених частинок радіації, які моментально знищили б будь-яку процесорну плату.

Зоранде підійшов до входу у вежу та декілька разів стукнув. Слабке синє світло підсвітило двері, і вони відчинилися. Зоранде зайшов всередину, в простору залу, обкладену плитами граніту. Він дочекався, поки двері зачиняться за ним, та вдихнув повні груди збагаченого киснем повітря.

— Значно краще, — вимовив він.

— Я і не сумніваюсь, — промовив голос звідкись зверху.

Зоранде подивився догори. Сходи йшли круто вгору, і зникали десь вдалині.

— Підіймайтеся, поговоримо. Поговоримо за життя, за роботу. Над чим ви хочете працювати, та чи підходите ви нам.

Зоранде підіймався та підіймався по сходах. Оранжеве сонце освітлювало його дорогу крізь високі вікна, відблиски падали Зоранде на лице, і трохи сліпили його, хоча і не так сильно, як раніше, на поверхні планети. Зрештою, виглянувши з чергового вікна, він побачив, що піднявся на добрий кілометр над поверхнею місяця.

— Проходьте сюди, та сідайте.

Зоранде повернувся, та побачив невеликий кабінет. За столом, з іншої сторони, сидів він. Той, хто може стати його роботодавцем сьогодні.

— Мене звати Яве Деус, приємно з вами познайомитися! — власник вежі зробив жест, який Зоранде зміг сприйняти як дружню усмішку, що запрошувала до подальшої бесіди.

- Я Зоранде Єзекиїл, мені також приємно, — гість присів за столом.

Яве уважно дивився за ним, а потім перевів погляд в сторону вікна. Гігантська пурпурна планета, газовий гігант, займала половину чорного неба.

— Хіба це не неймовірно? — він знову усміхнувся. — Інколи я думаю про те, скільки ми пройшли, та куди йдемо. Неймовірний шлях від кількох молекул в океанах древніх планет мільярди років тому, до цього. На що спроможний розум. Захоплює дух, чи не так...

Він іще раз усміхнувся, та подивився на Зоранде.

— По Великій Сфері, від цивілізацій сусідніх зірок, до мене сюди приходять повідомлення. Про те, що відбувається на периферії Галактики. Не хочете про це поговорити?

Зоранде тактовно мовчить. Краще не підіймати зайві теми при такій розмові. Яве, видно, зрозумів це.

— Ах, так про що я. Робота! Сама важлива робота у Всесвіті!

Зоранде усміхнувся, та кивнув.

— Так, погоджуюсь з вами!

— Розскажіть мені, будь ласка, що саме зацікавило вас в цій роботі?

Зоранде перевів подих. Він готувався до цього питання. І він відповість на нього чесно.

— Коли постало питання про те, чим я можу займатися в дорослому житті, я просто... Я просто не міг думати ні про що інше, ніж ця робота. Через мільярд років від мене нічого не залишиться. Не буде нікого, хто пам'ятав би моє ім'я. Проте це... Це буде жити вічно на карті космосу.

Яве трохи усміхнувся. Зоранде догадувався, це було краще ніж те, на що Яве очікував, хоча, можливо, і трохи занадто пафосно.

— А що ви знаєте про ядерні реакції?

— Перші з ізотопів плутонію та урану, потім настає епоха термояду.

— Дуже добре, що ви відповіли на це запитання. Клієнт підходить до цього етапу. Надзвичайно важливого етапу!

Зоранде відчував, що співбесіда поки проходить доволі таки вдало. Головне не зациклюватися на можливих похибках. Навіть, якщо він зрештою не справиться, космос не закінчується на цій маленькій планетці. Роботи у Всесвіті іще безкрайній океан.

— А що ви думаєте про теорію прямого втручання? — продовжив запитувати Яве.