Глава 2. Сліди.

Нарешті, рідна каюта. Ледве знайшов двері до неї, проте відразу впізнав ілюмінатор, крізь який ми разом із Саган недавно виглядували.

А вона нічого така, ця Саган. Розумна, кмітлива, відразу зрозуміла, де ми, і що відбувається. Цілком можливо, що я її знав добре іще до втрати пам'яті. Взяти хоча б те, що вона прокинулась неподалік моєї каюти. Та і те, що в мене доволі таки теплі емоції, коли думаю про неї.

Декарт харизматичний чоловік, вольовий, також кмітливий, і поміркований. Якщо я не капітан корабля, скоріше за все, це він.

Ньютон... А вот Ньютон в мене викликає найбільші підозри. Чому вона так хоче наразити нас на якусь небезпеку? І в чому вона мене підозрює?

Зайшовши до каюти, я відразу підхожу до стола. "Парадокс Фермі: Всі теорії та пояснення загадки", здоровезна книжка на майже тисячу сторінок, лежить там, де я її поклав. Саме під нею має бути відповідь про те, хто я. Більше години я цього чекав, розмовляючи з усіма членами екіпажу, хто був в командному модулі, та переконуючи їх усіх в тому, що все буде добре, при цьому мружачись від болі в спині. Весь цей час мої думки вирували тільки навколо цього клаптику паперу на моєму столі, під старою книжкою про якусь там нікому не потрібну теорію.

Я обережну берусь за книжку, аж тут чую дзвінок в двері.

— Увійдіть.

Я відповідаю автоматично, навіть не задумуючись про те, що замок сам спрацьовує на мій голос, та відкривається. Я наче знаю про це, наче знав про це все своє життя. Дивно, я не знаю, як мене звати, але знаю, як працює замок в цих дверях? Яка ж дивна річ, ця втрата пам'яті...

На порозі стоїть Саган. Червоне волосся лежить на лобі та щоках, в зелених очах привітна усмішка.

— Можна? Я хотіла просто трохи поговорити.

— Так звісно... Ось, сідай сюди, я тобі щось наллю. Здається, в мене є якісь напої тут. Безалкогольні, звісно, ми ж у космосі, але що є то є, — я підхожу до столу, та виймаю шухляду. Так, там і справді термос з якоюсь рідиною, приємною на запах.

— Ти знаєш, що це?

— Абсолютно ніякого уявлення!

Вона щиро сміється, відкинувшись назад, спиною на стінку.

— Мені подобаться більше, коли ти чесний. Здається, ти видавав наче знаєш більше, ніж то є насправді, коли був в командному модулі. Звісно, тобі потрібно справити враження на екіпаж корабля, щоб вони повірили, що ситуація не є настільки безнадійною, ніж то є насправді.

А вона не промах, розуміє, що до чого, та бачить мене наче наскрізь. Або, можливо, мій блеф не так уже і тяжко розкусити, як то здається.

— Гаразд, давай домовимось, — я підходжу до неї з термосом та двома склянками. — Між нами двома, ніяких секретів!

— Домовились! — вона тепло усміхається, та бере одну із склянок в свої руки. Подивившись на мить довкола, на мою каюту, вона повертається до мене. — А в тебе також це відчуття, так? Що ми маємо бути відвертими один із одним? Що ми, наче... Так, завісно, весь екіпаж корабля, це одна команда. Але ми, неначе, не знаю як це сказати, команда в команді?

— Так, мені також так здається, — я усміхаюсь їй, та повертаюсь до стола. Листочок із надписом "Ніко Гроссман" лежить під книжкою про якісь наукові парадокси. Можливо, там, на тому ж листочку, є щось і про Саган? В графі "дружина"?

Іще один дзвінок в двері вириває мене із думок. Саган стрепенулася, поставила келих підсолодженої води на підлогу, та підвелася.

— Не думаю, що було б добре, щоб нас бачили разом. Підуть чутки, особливо, якщо про це взнають Ньютон, або Декарт. Я хотіла поговорити про них з тобою, але напевно, потім. У мене є підозри. Так, — вона повернулася на каблуках черевиків. — Де тут можна сховатися?

— Що, ахах? Сховатися?

— Так. Якщо це Ньютон. Не питай, я потім розповім! — вона повернулася до кріокамери. — О, ідеальний варіант. Не хвилюйся, я бачу, що вона відключена. Я не замерзну зараз на роки.

Вона швидко застрибнула в камеру, та закрила за собою тоноване скло.

Ну звичайно, саме такі пригоди мені зараз потрібні. Пояснювати, чому член мого екіпажу у мене в кріокамері, в моїй каюті.

Іще один дзвінок в двері.

— Увійдіть!

На порозі стоїть Ньютон. Вона швидко нахиляє голову вперед, привітавшись. За нею в каюту заходить блондинка середнього віку в рожевому комбінезоні.

— Ось він, — Ньютон вказала на мене, та повернулася до виходу з моєї маленької кімнати — Залишаю вас вдвох.

Вона іще раз холодно кивнула, та зачинила за собою двері. Яка ж неприємна особа, все-таки.

Блондинка стоїть серед моєї каюти, переминаючись з ноги на ногу. На її грудях була та ж сама емблема з надписом "Табула", проте поруч був іще невеликий червоний хрестик.

— Мені сказали, що ви, скоріше за все, капітан корабля. Це так?

Я коротко киваю. Так, ключові слова, це "скоріше за все". Но поки ми не знаємо точно, я цілком можу взяти на себе цю місію. А потім, верну керування справжньому капітану, якщо це все-таки виявиться не я.

— Називайте мене Флемінг. Я підозрюю, що я лікар.

— Я також це підозрюю, — кажу я, іще раз глянувши на червоний хрестик поруч з емблемою "Табула". — Що вам відомо про це порушення пам'яті в екіпажу?

— Хех, ну... Нічого!

— Ви точно лікар?

— Не точно, я не знаю. Але я точно знаю багато чого про різноманітні порушення пам'яті, та чим вони можуть бути викликані. Весь день в мене в голові літають назви. Синдром Гайє-Верніке, черепно-мозкова травма, транзиторна глобальна амнезія. Я знаю симптоми всіх цих порушень, як їх виявити та лікувати. Проте те, що відбувається з нами, не підходить ні під одну із цих категорій. Я весь день обслідувала всіх, кого могла. Це щось абсолютно нове в медичній науці! Я не пам'ятаю, звісно, свою практику, проте я впевнена, в мене просто нічого такого не було в моєму досвіді!

Вона розводить руками, та сідає поруч з кріокамерою. На момент Флемінг зупиняє погляд на ній.

— О, вона у вас якась особлива, інша модель. Здається, я розбираюсь на кріокамерах, можна глянути?