Глава 2. Сліди.

Нарешті, рідна каюта. Ледве знайшов двері до неї, проте відразу впізнав ілюмінатор, крізь який ми разом із Саган недавно виглядали.

А вона нічого така, ця Саган. Розумна, кмітлива, відразу зрозуміла, де ми, і що відбувається. Цілком можливо, що я її знав добре іще до втрати пам'яті. Взяти хоча б те, що вона прокинулась неподалік моєї каюти. Та і те, що в мене доволі таки теплі емоції, коли думаю про неї.

Декарт харизматичний чоловік, вольовий, також кмітливий, і поміркований. Якщо я не капітан корабля, скоріше за все, це він.

Ньютон... А вот Ньютон в мене викликає найбільші підозри. Чому вона так хоче наразити нас на якусь небезпеку? І в чому вона мене підозрює?

Зайшовши до каюти, я відразу підхожу до стола. "Парадокс Фермі: Всі теорії та пояснення загадки", здоровезна книжка на майже тисячу сторінок, лежить там, де я її поклав. Саме під нею має бути відповідь про те, хто я. Я цього чекав понад годину, розмовляючи з усіма членами екіпажу, хто був в командному модулі, та переконуючи їх усіх в тому, що все буде добре, при цьому мружачись від болю в спині. Весь цей час мої думки вирували тільки навколо цього клаптику паперу на моєму столі, під старою книжкою про якусь там нікому не потрібну теорію.

Я обережну берусь за книжку, аж тут чую дзвінок у двері.

— Увійдіть.

Я відповідаю автоматично, навіть не задумуючись про те, що замок сам спрацьовує на мій голос, та відкривається. Я наче знаю про це, наче знав про це все своє життя. Дивно, я не знаю, як мене звати, але знаю, як працює замок в цих дверях? Яка ж дивна річ, ця втрата пам'яті...

На порозі стоїть Саган. Червоне волосся лежить на лобі та щоках, в зелених очах привітна усмішка.

— Можна? Я хотіла просто трохи поговорити.

— Так звісно... Ось, сідай сюди, я тобі щось наллю. Здається, в мене є якісь напої тут. Безалкогольні, звісно, ми ж у космосі, але що є то є, — я підхожу до столу, та виймаю шухляду. Так, там і справді термос з якоюсь рідиною, приємною на запах.

— Ти знаєш, що це?

— Абсолютно ніякого уявлення!

Вона щиро сміється, відкинувшись назад, спиною на стінку.

— Мені більше до вподоби, коли ти чесний. Здається, ти видавав наче знаєш більше, ніж то є насправді, коли був в командному модулі. Звісно, тобі потрібно справити враження на екіпаж корабля, щоб вони повірили, що ситуація не є настільки безнадійною, ніж то є насправді.

А вона не промах, розуміє, що до чого, та бачить мене наче наскрізь. Або, можливо, мій блеф не так уже і тяжко розкусити, як то здається.

— Гаразд, давай домовимося, — я підходжу до неї з термосом та двома склянками. — Між нами двома, ніяких секретів!

— Домовились! — вона тепло усміхається, та бере одну зі склянок в свої руки. Подивившись на мить довкола, на мою каюту, вона повертається до мене. — А в тебе також це відчуття, так? Що ми маємо бути відвертими один з одним? Що ми, наче... Так, звісно, весь екіпаж корабля, це одна команда. Але ми, неначе, не знаю як це сказати, команда в команді?

— Так, мені також так здається, — я усміхаюсь їй, та повертаюсь до стола. Листочок із надписом "Ніко Гроссман" лежить під книжкою про якісь наукові парадокси. Можливо, там, на тому ж листочку, є щось і про Саган? В графі "дружина"?

Іще один дзвінок у двері вириває мене із думок. Саган стрепенулася, поставила келих підсолодженої води на підлогу, та підвелася.

— Не думаю, що було б добре, щоб нас бачили разом. Підуть чутки, особливо, якщо про це взнають Ньютон, або Декарт. Я хотіла поговорити про них з тобою, але напевно, потім. У мене є підозри. Так, — вона повернулася на каблуках черевиків. — Де тут можна сховатися?

— Що, ахах? Сховатися?

— Так. Якщо це Ньютон. Не питай, я потім розповім! — вона повернулася до кріокамери. — О, ідеальний варіант. Не хвилюйся, я бачу, що вона відключена. Я не замерзну зараз на роки.

Вона швидко застрибнула в камеру, та закрила за собою тоноване скло.

Ну звичайно, саме такі пригоди мені зараз потрібні. Пояснювати, чому член мого екіпажу у мене в кріокамері, в моїй каюті.

Іще один дзвінок у двері.

— Увійдіть!

На порозі стоїть Ньютон. Вона швидко нахиляє голову вперед, привітавшись. За нею в каюту заходить блондинка середнього віку в рожевому комбінезоні.

— Ось він, — Ньютон вказала на мене, та повернулася до виходу з моєї маленької кімнати — Залишаю вас вдвох.

Вона іще раз холодно кивнула, та зачинила за собою двері. Яка ж неприємна особа, все-таки.

Блондинка стоїть серед моєї каюти, переминаючись з ноги на ногу. На її грудях була та ж сама емблема з надписом "Табула", проте поруч був іще невеликий червоний хрестик.

— Мені сказали, що ви, скоріше за все, капітан корабля. Це так?

Я коротко киваю. Так, ключові слова, це "скоріше за все". Но поки ми не знаємо точно, я цілком можу взяти на себе цю місію. А потім, верну керування справжньому капітану, якщо це все-таки виявиться не я.

— Називайте мене Флемінг. Я підозрюю, що я лікар.

— Я також це підозрюю, — кажу я, іще раз глянувши на червоний хрестик поруч з емблемою "Табула". — Що вам відомо про це порушення пам'яті екіпажу?

— Хех, ну... Нічого!

— Ви точно лікар?

— Не точно, я не знаю. Але я точно знаю багато чого про різноманітні порушення пам'яті, та чим вони можуть бути викликані. Весь день в мене в голові літають назви. Синдром Гайє-Верніке, черепно-мозкова травма, транзиторна глобальна амнезія. Я знаю симптоми всіх цих порушень, як їх виявити та лікувати. Проте те, що відбувається з нами, не підходить ні під одну із цих категорій. Я весь день обслідувала всіх, кого могла. Це щось абсолютно нове в медичній науці! Я не пам'ятаю, звісно, свою практику, проте я впевнена, в мене просто нічого такого не було в моєму досвіді!

Вона розводить руками, та сідає поруч з кріокамерою. На момент Флемінг зупиняє погляд на ній.

— О, вона у вас якась особлива, інша модель. Здається, я розбираюсь на кріокамерах, можна глянути?