Глава 1. Діти космосу.

— Увага, залишайтеся на місці. До вас скоро підійдуть.

Господи, як же болить моя спина. Я лежу на чомусь твердому, судячи з усього. Ну звичайно ж, спати на підлозі, так в будь-кого спина заболить.

— Увага, залишайтеся на місці, в своїх каютах. Рівень небезпеки жовтий. До вас зараз підійдуть, — продовжив чоловічий голос.

Не потрібно мені, щоб до мене підходили... Чекайте, жовтий рівень? Що б це не означало, мені здається, це не дуже добре.

Трохи привідкривши очі, я ледве не сліпну від світла лампи десь на стелі. Хто ж таку яскравість виставляє, я тобі сам очі лазером спалю! Обережно підводжуся, і знову відчуваю сильну біль в спині.

— Увага, важливе повідомлення! Якщо хтось знає своє ім'я, підійдіть до командного модуля.

Що за дурня? Хто пустив якогось божевільного до гучномовця? Зараз вийду, і розберусь. Відразу представлюсь, що мене звати...

Мене звати... Як мене звати? Що, нехай його, відбувається? Невже це може бути настільки складно, просто-напросто згадати своє ім'я?

Оглянувшись довкола, я відкрив для себе, що я стою посеред невеликого приміщення із металевими стінами. Два маленьких ліжка, а поруч стоїть кріокамера. З іншої сторони приміщення, алюмінієвий стіл з прикріпленою лампою, на ньому книжка та стопка паперів. Можливо, там є щось про мене?

Беру в руки книжку, на обкладинці написано "Парадокс Фермі: Всі теорії та пояснення загадки". Ні, що б це не було, мені зараз це ні до чого. Серед листків із стовпцями з якихось цифр, на столі лежить листок із коротким описом якоїсь особи.

"Ніко Гроссман, науковий спеціаліст із ..."

Так, немає часу це читати. Припустимо, що це я, що це моє ім'я. Для початку, непогано.

— Увага, якщо хтось знає своє ім'я, або знає, як встановлювати перший контакт з інопланетними цивілізаціями, просимо пройти до командного модуля, — знову пролунало із гучномовця. Уже інший, жіночий голос. До того був чоловічий.

Чекайте, контакт? Із цивілізаціями? Та що там відбувається? Так, тепер я точно маю пройти до цього командного модуля, і вияснити, в чому справа.

Відчинивши двері і вийшовши в яскраво освітлений коридор, я ледве не врізаюсь в смугляву дівчину в голубому комбінезоні.

— Вибачаюсь, я... — вона на мить зупинилася. Коротке, яскраво-червоне, пофарбоване волосся спадає на її обличчя, вона легко посміхається мені. — Я... Я поки не знаю, як мене звати, чи що я маю робити на цьому кораблі. Но я готова вам допомогти, чим зможу.

А мені і справді потрібна допомога. Хоча очевидно, що те, що спричинило мою втрату пам'яті, вплинуло і на неї. І можливо, і на інших тут... Тут? Де, власне, тут?

- Так, дякую, дуже приємно вас тут зустріти, за таких обставин, - я спробував якомога приємніше їй усміхнутися, а сам тим часом, глянув далі по коридору. Щось було в цьому коридорі не так, щось, в глибинах моєї підсвідомості, що відмовлялося навіть поставити зараз саме запитання про те, а що саме не так. - Мене звати Ніко Гроссман. Не підскажете, будь-ласка, де ми зараз?

Яке дурне запитання. Неначе я турист, що заблукав в чужому місті, і пробую взнати, як пройти до магазину із сувенірами.

Проте дівчина не сміється з мене, а лише повільно повертає головою в сторону, а потім знову дивиться на мене. Вони підводить руку за наручним годинником до свого обличчя, і я помічаю червоний вогник на годиннику.

— Ми на космічному кораблі, — серйозно промовляє вона.

Тільки цього мені іще не хватало. Втратити пам'ять вдома, на рідній планеті, невдало приземлившись головою вперед на гірськолижному курорті, це одна справа. Но на космічному кораблі... Вона має жартувати надо мною.

— І як же ми прийшли до такого радикального висновку?

— Ем. Виглянувши крізь ілюмінатор?

Вона піднімає руку і вказує кудись, за моєю спиною. Повернувшись, я бачу великий прямокутник із якогось скла, крізь який видно зірки. Яскрава розсип зірок йшла від одного кінця до іншого, ціла полоса білого кольору. Приглянувшись іще більше, я помічаю, що вся ця картина повільно рухається, неначе крутиться довколо якоїсь точки збоку від вікна.

— Що відбувається...

— Це перше, що я побачила, коли проснулась тут, в коридорі. Це не ілюзія, і не якийсь відеозапис. З інших ілюмінаторів та сама картина. І іще одне, коридор... Він... Він просто не підпорядковується законам евклідової геометрії...

Так, коридор. Подивившись уважно в кінець коридору, я нарешті тепер розумію, що саме з ним не так. Підлога, складена із світлих плит якогось металу невідомого сплаву, повільно піднімається догори, поки не зникає за стелею десь попереду. Подивившись в іншу сторону, я бачу ту саму кратину. В обидві сторони, куди не подивитися, коридор, підлога, все піднімається круто вгору, і зникає зверху, десь за сорок метрів від нас.

Цей коридор не підпорядковувався лінійним архітектурним законам. Сама ідея побудувати його таким, це кидало виклик будь-яким уявленням про комфорт. Підлога, що так різко йде догори попереду, тисне на свідомість, наче хвиля цунамі на березі моря, що загрожує накотитися на тебе.

— Як?... — я обережно роблю крок вперед, потім іще один. Мені здається, якщо я зроблю достатню кількість кроків вперед, я просто з'їду вниз, оскільки гравітація притягне мене вниз, не дасть мені піднятися по цій підлозі, що так круто йде догори.

Чекай. Гравітація? Яка іще може бути гравітація в космосі?

— Чому ми не в невагомості? — я запитую у дівчини в голубому комбінезоні.

— Не знаю. Цілком припускаю, ми можемо летіти з якимось доволі таки великим прискоренням. Тоді це буде імітувати гравітацію рідної планети, - вона відповідає мені, а потім виразно жме плечами, наче даючи зрозуміти, що сама не до кінця впевнена в своїй відповіді.

— А це хороша ідея, якщо подумати. Перегрузка при прискоренні не буде нічим відрізнятися від гравітації планети.

— Так, але цей рух може бути неконтрольованим. Якщо на кораблі у всіх членів екіпажу втрата пам'яті, ми в серйозній небезпеці, і це потрібно врахувати. Ми можемо летіти з гігантським прискоренням на поверхню зірки, або за горизонт чорної діри. Потрібно негайно взяти ситуацію під контроль.