РОЗДІЛ 21-22

Розділ 21

Жіночий голос

Тарас передав запис о третій ночі, як обіцяв.

Він зробив це сам, у своїй квартирі, з обладнання, що зібрав за сім років. Простий передавач, налаштований на специфічну частоту, яку йому колись вказав той самий жіночий голос. Запис був короткий — вісім секунд. Іванин текст, прочитаний її голосом.

Тарас сказав: «передано». Запис вирушив у напрямку Горизонту. Дійшов він чи ні — Тарас не міг знати. Інструкція не передбачала підтвердження. Просто — відправляєш у шумі. Або доходить, або ні.

Івана не була присутня під час передачі. Залишилася в готелі. Здравко сказав їй, що краще не бути в одному місці з Тарасом — якщо когось знайдуть, не знайшли б обох. Це було розумно. Івана погодилася.

Спала погано. Близько третьої прокинулася від відчуття, що щось у місті змінилося. Не різко — просто фоновий шум іншого тембру. Мабуть, уявне. Може, ні.

О сьомій ранку прийшло повідомлення від Здравка на одноразовий комунікатор, який він дав їй учора. Текст: «У книгарні. Прийди».

Івана одяглася. Пішла.

* * *

Книгарня була зачинена для покупців — ще зарано. Здравко відчинив двері, як побачив її. Усередині — Тарас і ще двоє з групи. Жінка з коротким волоссям, що Івана пам'ятала із зустрічі, та молодий чоловік двадцяти трьох років, нервовий.

На прилавку — старий прилад. Не комунікатор. Щось схоже на радіоприймач, з ручкою налаштування і шкалою. Лампа всередині світилася — слабко.

Тарас подивився на Івану. Сказав:

— Я отримав відповідь.

Івана завмерла.

— Від Кая?

— Ні. Від неї. Тієї, що передала мені інструкцію сім років тому. Я не знав, що канал двосторонній. Я гадав — тільки відправлення. А вона ось.

Він кивнув на прилад.

— Запис прийшов о шостій сорок ранку. Тривалість — близько двох хвилин. Вона відповідає на нашу передачу.

Івана сіла на крісло, що Здравко підсунув їй. Серце билося скоріше.

— Програй.

Тарас увімкнув запис.

* * *

Жіночий голос — спокійний, низький. Не молодий. Не дуже старий. Голос людини, що жила довго, але не зів'яла.

Запис був:

«Іванко, мене звуть Саора. Я та, кого ваша група розшукувала. Точніше — та, з ким перетиналася мережа стертих. Я допомагаю вам не тому, що люблю людство. Я давно не люблю людство абстрактно. Я допомагаю вам, бо знаю одного хлопця, що зараз вирішує, чи стати Хранителем після Ноя Солара. Якщо він стане — він знищить Горизонт. Якщо він не стане — Горизонт продовжить стирати ще, можливо, тисячу років. Кожен рік — нові колонії. Нові втрачені. Я хочу, щоб він став. Тому я допомагаю вам передати йому повідомлення.»

«Те, що ви передали йому через мене — короткий текст про сестру Лару. Це не дійде. У структурі передачі нашого звичайного шуму не вистачає для тексту. Тільки для голосу. Я перепишу те, що ви хотіли передати. Я скажу йому. Ви напишіть мені, що саме хочете, щоб я переказала. Голосом — щоб дійшло.»

«Ще одне. Ім'я не Лара. Ім'я — Ліра. В офіційних реєстрах літера змінилася через стирання. Воно проникло в архіви. Кай знає її як Ліру, не як Лару. Якщо ви напишете Лара — він не зрозуміє, про кого ви. Виправте.»

«Кай зараз готується до зустрічі з Ноєм. Передача Хранительства — завтра вранці місцевого часу. У вашому часі — за дев'ять годин. Якщо ваше повідомлення має дійти до того, як він пристане до серця системи — він має почути його зараз. Усе, що ви хочете сказати — кажіть. Я передам.»

«Іванко, я знаю про вас більше, ніж ви думаєте. Я знаю про вашу сестру. Її ім'я було Міра. Вона любила маленькі камінці і збирала їх у старому коробі під ліжком. У день, коли її стерли, у коробці було дев'ятнадцять камінців. Я про неї пам'ятаю. Не як про вашу сестру — як про людину. Вона була. Я це знаю.»

«Передавайте. Я слухаю.»

Запис закінчився.

Івана сиділа в кріслі.

Здравко подивився на неї.

Сказав:

— Ти знала про коробку з камінцями?

Івана кивнула. Не могла говорити.

Сім років після того, як зникла Міра, Івана пам'ятала тільки фрагменти. Її обличчя — нечітке. Її голос — затухав з кожним роком. Що пам'ятала чітко — короб з камінцями. Жовтий, картонний. Міра збирала камінці у дворі, куди б не йшла. Цей короб був останнім матеріальним слідом її існування. Івана зберігала його довго, не показувала нікому. Через п'ять років після стирання — вона взяла короб і висипала камінці в річку, поза містом. Не могла більше тримати їх. Якщо існує сестра, яку ніхто не знав крім тебе, то камінці в коробці — речі, яких більше не може бути. Вона звільнила їх.

Зараз почула — їх було дев'ятнадцять.

Точно — дев'ятнадцять. Не вісімнадцять, не двадцять. Івана колись сама порахувала, у дитинстві, коли ще пам'ятала сестру. Записала у свій старий записник, який давно загубила.

Саора знала. Звідки — Івана не розуміла. Тільки знала, що це справжнє.

Це повідомлення не від Горизонту. Не від системи. Від людини, яка знала Міру. Якимось чином — може, через шари Горизонту, де всі стерті є — Саора знала.

Сказала Здравку:

— Це справжнє.

— Зрозумів.

Тарас сказав:

— Що передаватимемо.

Івана думала.

У неї було дев'ять годин до моменту, коли Кай прийде до серця. Дев'ять годин — багато. Можна було продумувати, шліфувати слова.

Не хотіла.

Хотіла сказати Каю саме те, що мала сказати — найкоротше, найточніше. Якщо буде багато слів — він не зрозуміє у момент рішення. Йому треба буде пара ясних речень, які допоможуть йому зробити вибір — або підтримають вже зроблений.

Сказала:

— Я напишу зараз. Ти запишеш мій голос. Ми передамо.

Здравко передав їй аркуш і олівець. Чашку чаю, яку вона не просила. Тарас увімкнув записувач.

Івана почала.

* * *