РОЗДІЛ 17-18

Розділ 17

Інші

На третій день у готелі Івана зрозуміла, що шукає не там, де треба, і це теж було знайомою їй формою помилки — дев'ять років вона думала, що шукає докази стертого через офіційні канали, через архіви, через служби, що мали інформацію, і весь цей час докази лежали у місцях, до яких офіційне знання не доходило, бо там не було системи реєстрації, яку могли б оновити після стирання.

Дві доби вона провела на форумах. Шукала згадки стертих місць у мережі. Знайшла кілька — переважно конспірологічні, де люди писали про підмінену історію, про те, як уряд щось приховує. У більшості з них — параноя, не зсув пам'яті. Шум.

Параноїк бачить заговор скрізь, послідовно — у нього є теорія. Людина зі зсувом пам'яті бачить дрібниці і не може скласти картину. Її «теорія» — це порожнини. Це не схожі форми мислення.

Третього дня вранці Івана вийшла з готелю. Не з планшетом — він залишився в номері, вимкнений, з вилученою батареєю. Узяла тільки невеликий записник. Олівцем на першій сторінці — одне питання, яке вона написала вночі, коли не могла спати:

«Хто продає старі паперові книги?»

Вона думала про це, лежачи в темряві готельного номера, і прийшла до простого висновку. Папір не оновлюється з реальністю. Книга, надрукована в 2330, у 2342 містить ту саму інформацію, незалежно від того, що сталося з реальністю між цими роками. Якщо в книзі є згадка стертого — вона залишається. Тому люди, що збирають старі паперові книги, мають доступ до версій реальності, які офіційні архіви вже не мають.

Якщо хтось зі зсувом пам'яті свідомо шукає підтвердження своїх спогадів — він іде до букіністів.

Івана знайшла двох букіністів у місті. Один — великий магазин у центрі, з охороною, з системою реєстрації покупців. Інший — маленька крамничка в старому районі, без вивіски, тільки з паперовою табличкою на дверях.

Вона пішла в маленьку.

* * *

Крамничка була тісна. Стелажі від підлоги до стелі, переважно зі старими виданнями. Світло слабке, лампа над прилавком. Запах паперу, що тримався п'ятдесят років.

За прилавком сидів чоловік років шістдесяти. Сива борода, окуляри з товстими лінзами. У руках — книга. Подивився на Івану, кивнув.

Івана пройшлася між стелажами. Не знала, що шукати конкретно. Дивилася корінці. Старі видання, енциклопедії, атласи, технічні довідники.

Зупинилася біля атласу колоніальних поселень, виданого в 2331.

Дістала з полиці. Розгорнула. Шукала Тарсіс-9.

Знайшла. Орбітальний сектор Б. Описана як активна колонія, з населенням близько п'ятдесяти тисяч. Карта орбіти. Фотографії станції.

Тарсіс-9 в офіційних архівах не існувала з червня цього року. У старих паперових атласах — існувала, як вона і думала.

Підняла очі. Чоловік за прилавком дивився на неї. Не з цікавістю — з упізнаванням, яке можна побачити на обличчях людей, що багато разів зустрічали один і той же тип відвідувача.

— Ви знайшли те, що шукали.

Не питання.

Івана підійшла до прилавка з атласом.

— Скільки коштує.

— Це не на продаж.

— Чому.

— Бо ви не покупець. Ви — людина, що шукала Тарсіс-9 у атласі. Це інакша категорія. У нас тут окремі правила для таких.

Івана дивилася на нього довше, ніж він чекав.

Думала: за дев'ять років я вперше говорю з людиною, яка з першої секунди розуміє мій тип. Не пояснюю йому — він уже знає. Це і є те, чого мені бракувало весь цей час. Не доказів — упізнання.

Чоловік сказав:

— Сядьте. Почекайте десять хвилин. Я доварю чай. Потім поговоримо.

Він вказав на крісло в кутку крамнички.

Івана сіла. Поклала атлас на коліна. Дивилася, як чоловік пішов у задню кімнату.

* * *

Через десять хвилин чоловік вийшов з двома чашками чаю. Передав одну Івані. Сів навпроти на дерев'яний стілець.

— Мене звуть Здравко.

— Івана.

— Я знаю.

Вона завмерла.

— Звідки.

— Я бачу вас третій раз сьогодні. Перший — на станції транспорту вранці. Другий — біля кав'ярні через дві вулиці звідси. Третій — тут. Не вас, а ваш профіль. Я вмію впізнавати людей зі зсувом — у вас особлива поведінка біля стелажів. Ви шукаєте не книгу. Ви шукаєте підтвердження.

Івана дивилася на нього.

— Ви теж.

— Я. У мене сестра була стерта. Ім'я не пам'ятаю — спогад розмитий. Я знав, що в мене була сестра. Усе моє доросле життя я знав це. Просто немає її імені.

— Як давно.

— Сорок років тому. Я був дитиною.

Івана відпила чай. Звичайний, не дорогий. Корисливо звичайний.

— Ви знаєте інших таких.

— Декілька. Ми зустрічаємося раз на місяць. Не для дій — щоб посидіти один з одним. Знаєте, як це — коли весь світ каже, що ви не праві, а вам потрібно тільки одне: щоб хтось, хоч одна людина, сказала «я теж пам'ятаю». Ось ми один одному це кажемо.

Івана відчула щось, чого довго не відчувала. Не радість. Полегшення.

— Скільки вас.

— Зараз — сім. Найстарший — мені шістдесят два. Наймолодший — двадцять три.

— А якщо я хочу до вас.

— Ви вже до нас. Тільки треба прийти на зустріч. Наступна — післязавтра ввечері.

Здравко поставив чашку.

— Чому ви прийшли саме тепер.

— Я знайшла дещо в архіві. Я там працюю. Точніше — працювала. Я звідти втекла два дні тому.

— Що знайшли.

Івана думала.

— Що архів знає майбутнє.

Здравко завмер. Якусь секунду не дихав — Івана помітила за тим, як його груди не рухалися.

Сказав:

— Розкажете повніше на зустрічі. Усім.

Дав їй адресу. Малий ресторан у пригородному районі, час дев'ятнадцять п'ятнадцять. «Скажете, що до Здравка прийшли. Вас впустять до окремого залу».

Перед тим, як піти, вона спитала:

— У вас є людина в групі, що пережила стирання якоїсь колонії? Не родича, а саму людину з місця, яке стерли.