РОЗДІЛ 13-14

Розділ 13

Що пам'ятає тіло

Івана не спала всю ніч — не тому, що думала, а тому, що тіло після тієї маленької події в кабінеті, коли реальність на півсекунди завагалася, не могло заспокоїтися; вона лежала в темряві своєї спальні і слухала годинник у кухні, що цокав занадто гучно для свого розміру, як завжди робив після вологих днів, коли вологість у квартирі піднімалася і дерево за спинкою корпусу набухало.

О третій ночі вона встала. Не змусила себе лежати — це ніколи не допомагало. Лежати з відкритими очима в темряві було гірше, ніж устати і робити щось, навіть якщо це щось було ходінням по квартирі без мети.

Заварила чай. Сіла за стіл.

На столі лежав планшет. Чорний екран. Усередині — досьє Кая Солара, скопійоване вчора з порушенням протоколу, і ще декілька файлів, які вона взяла попутно — родинна справа Соларів, документи Лани Хелм, кілька випадкових кадрових анкет, які могли б допомогти зрозуміти структуру помилок.

Вона не одразу відкрила планшет. Сиділа з чашкою. Дивилася на нього. Думала, що зараз зробить — прочитає ще раз файл Кая, перевірить, чи нічого не змінилося, прокрутить хроніку до 2360 року, де його статус зникає в туман «передбачуваний — невідомо».

Вранці вона мала прийняти рішення.

Можливостей було три.

Перша — прийти на роботу і робити вигляд, ніби нічого не сталося. Працювати над звичайними справами. Ховати планшет у сумці. Жити з тим, що знаю, але не діяти. Ця можливість була найбезпечнішою — і найгіршою, бо нічого не змінити, а Кай Солар продовжуватиме літати в напрямку власного майбутнього.

Друга — піти на роботу і копати глибше. Шукати ще файли. Подивитися, чи є інші пілотські справи з майбутніми записами. Подивитися родину Кая. Збудувати картину.

Третя — спробувати зв'язатися з Каєм. Якимось чином. Передати йому те, що знаю.

Третя — неможлива. Не було способу зв'язатися з пілотом у зоні Горизонту. Усі канали зв'язку йшли через офіційні службові маршрути, і вона не мала доступу. Якби спробувала — її помітили б, її затримали б, планшет конфіскували б. Це був не страх, а розрахунок — як коли вирішуєш не вибігати з палаючого будинку через двері, бо за дверима теж вогонь, і йдеш до вікна.

Залишалися перша і друга.

О шостій ранку Івана обрала другу. Не з відваги — з утоми. Вона дев'ять років жила з тим, що знає речі, які офіційно не існують, і це було не життя, а виживання. Вибрати першу можливість означало продовжити виживати ще скільки років, скільки лишалося. Друга можливість могла все скінчити швидше — або самим знанням, або наслідками від того, що вона почала діяти.

Швидкий кінець приваблював її більше, ніж повільне продовження.

Вона налила другу чашку чаю. Випила швидко. Одяглася. Вийшла з квартири.

На транспортній платформі чекала на свій рейс. Літо, але ранкова прохолода. Інші люди йшли на роботу, в школу, кудись — звичайні, з пакунками, з кавою, з комунікаторами в руках. Жодна з них не знала, що архіви зберігають їхнє майбутнє так само, як зберігають минуле.

Івана дивилася на них. Думала, що могла б їх попередити. Кожного. По одному.

«У вас буде дочка через три роки. Її стерять у п'ять. Не плануйте дитину».

«Ваш батько помре в наступному жовтні. У хроніці системи це вже записано як факт».

«Ви проживете ще двадцять три роки і будете щасливою».

Це було останнє, що вона б їм сказала, навіть якби могла. Більшість людей живуть, не знаючи свого майбутнього, і це робить їх живими. Якщо їм сказати — вони перестають бути собою. Вони стають персонажами в книзі, що вже написана.

Вона взяла транспорт. Поїхала на роботу.

Дорогою на одному із зупинкових екранів проблиснула реклама. Невелика. Жінка середнього віку з м'яким обличчям і написом унизу: «Лікуємо синдром хибної пам'яті. Тридцять років практики. Перший прийом безкоштовний». Реклама зникла, її замінив прогноз погоди.

Івана не одразу зрозуміла, чому реклама її зачепила. Зрозуміла через дві хвилини. «Синдром хибної пам'яті» — це коли людина пам'ятає те, чого нібито не було. Це був діагноз для людей, як вона. У офіційній медицині це визнавалося хворобою. Її пам'ять про сестру була симптомом, який лікували. Вона за дев'ять років жодного разу не пішла до такого лікаря, бо знала — те, що в неї діагнозом, для системи було б корисним стиранням.

Реклама тривала шість секунд. Скільки людей по всьому місту дивилися її щоранку, не відаючи, що вона існує саме для них — для тих, хто пам'ятає сестру, брата, друга, дитину, якої офіційно ніколи не було.

* * *

На роботі вона почала з того, що відкрила досьє Кая Солара ще раз — у системі архіву, не з планшета. Хотіла перевірити, чи зміни в реальному часі записуються. Чи кожне нове рішення Кая додає рядок у його хроніку, чи це передзаписано наперед.

Файл був той самий. Не змінився.

Це означало одне з двох — або файл записаний наперед, як прогноз, або всі ці деталі вже сталися в якомусь сенсі, і файл показує не майбутнє Кая, а вже зафіксоване минуле в одному з варіантів.

Івана не хотіла думати про це довго.

Почала шукати інше. Родина Солар.

Знайшла архівну родинну справу — звичайні документи, кадрові записи всіх членів родини в одному місці.

Андрій Солар, батько. Народжений 2275, помер 2329.

Еліна Солар, мати. Народжена 2278. Статус — жива.

Ной Солар, син. 2297. Зник без вісті 2335.

Кай Солар, син. 2304. У польоті.

Лара Солар, донька. Народжена 2308.

Івана зупинилася.

Чотирьох вона знала з попередніх документів. Тепер бачила п'яте — Лару.

Вона подивилася на ім'я довго. Ліра. Звичайне ім'я, яке вона чула не раз у своєму житті. Подружка дитинства мала молодшу сестру з таким ім'ям. Але саме ця Лара, дочка Соларів, була ім'ям, якого ніде в інших файлах не існувало.

Перевірила. Так і було. Ной у своїй кадровій справі мав «братів» — одного, Кая. Кай мав те саме — тільки Ноя. Батьки в анкетах мали «дітей» — двох, синів. Лара з'являлася тільки в загальному родинному реєстрі, який автоматично складав список з дрібних документів — реєстраційні бланки, медичні картки, шкільні справи.