РОЗДІЛ 7-8

Розділ 7

Двір

Міра чекала його на тому самому місці.

Кай вийшов з тріщини, і вона стояла там — на бруківці, де він її залишив напередодні. Або п'ять хвилин тому. Або тиждень. Він не знав. У місті забутих час не вимірювався так, щоб про нього можна було говорити стандартно.

Вона не привіталася. Просто простягнула руку.

Кай узяв.

Вони пішли.

Він не питав, куди. Знав, що до Ноя. Знав, що Міра приведе. Усе інше — деталі шляху, повороти, обхід, як вона вчила його напередодні — це було знов її правилами, і він просто йшов.

Дорогою він думав про корабель. Про команду. Про двадцять три години, які минули там, поки він був усього один день тут. Коли він повернеться вдруге — там може минути тиждень. Або п'ятнадцять хвилин. Сай не міг передбачити. Кай не питав.

Йому було вже все одно, скільки минає там.

Він рахував до семи в голові. Один. Два. Три. Чотири. П'ять. Шість. Сім.

Видихнув. Йшов далі.

* * *

Через скільки часу — він знов не міг сказати — Міра зупинилася перед аркою.

Арка була в стіні, складеній з різнобарвного каменю. Темно-сірий блок, поряд жовтий, поряд блідо-зелений. Стіна була старою — каміння було поточене вітром, місцями вкрите чимось, схожим на мох. Будь-яке з цих каменів колись було частиною інших стін на інших колоніях. Тепер усі тут разом.

Міра відпустила його руку.

Кивнула в бік арки.

Кай подивився на неї.

— Ти не зайдеш?

— Ні. Це ваша зустріч.

— Я ще побачу тебе?

— Можливо.

Вона повернулася і пішла назад вулицею. Кай подивився їй услід. Маленька фігура, дві коси, повільні кроки. Через двадцять метрів вона повернула за ріг і зникла.

Кай залишився сам перед аркою.

Постояв трохи.

Потім зайшов.

* * *

Двір був невеликий.

Сім метрів на дев'ять, можливо. У центрі — невелика кам'яна лава, поряд — стіл, теж кам'яний, з нерівною поверхнею. Поверхня двору — стара бруківка, зашита травою в стиках. На одній стіні — здерев'янілий виноград, без листя цієї пори року, з вузлуватими гілками. У кутку двору — низьке дерево, яке Кай не впізнав. Жоден з цих елементів не пасував до інших.

Освітлення було сутіночне. Не яскраве, не темне — м'яке, рівне. Без сонця. Кай не пам'ятав, чи бачив сонце в цьому місті. Можливо, ні.

На лаві сидів чоловік.

Кай зупинився під аркою.

Чоловік не повернув голови. Сидів обличчям до стола. На столі — дві чашки. Не великі, прості, керамічні. Біла без візерунка. Друга — теж біла, з ледве помітною щербиною на краю.

Над чашками піднімалася тонка пара. Чай — Кай знав запах навіть з відстані. Жасминовий.

Чоловік на лаві був Ной.

Кай знав це з першого погляду. Не за обличчям — він не бачив обличчя — а за поставою. Спина, плечі, нахил голови. Брат сидів так усе життя — рівно, але з невеликим зміщенням уперед, ніби готовий встати в будь-який момент.

Кай не зайшов одразу.

Стояв під аркою.

Дивився.

Сім років.

Він рахував у голові, не вголос. Один. Два. Три. Чотири. П'ять. Шість. Сім.

Зробив крок усередину.

* * *

Ной не повернувся. Сидів, як і раніше.

Кай зупинився за два метри від лави.

Дивився на спину брата. Тепер бачив більше — сивину на скронях, якої не було сім років тому. Зморшки на шиї, помітніші. Плечі — ті самі плечі, широкі, як він пам'ятав, але якісь стомленіші. Сорок років за Горизонтом. Десять суб'єктивних, як казав Сай. Десять зайвих років, яких не повинно було бути.

Ной повернув голову. Подивився на Кая.

Кай побачив обличчя брата. Старше. Не намного — на десять років, як і повинно бути. Очі ті самі. Темні, прямі. Зморшки біля них — глибші. Лінія щелепи — та сама. Все те саме і все інше.

Брат не встав.

Сказав:

— Ти прилетів.

Кай не відповів одразу.

Він знав, що скаже. Все підготував — на кораблі, у каюті, перед сном, повторював, що скаже. Тепер не міг згадати жодного слова.

Сказав:

— Я прилетів.

Ной кивнув. Подивився на стіл, на чашки. Потім знов на Кая.

— Я знав, що ти прилетиш.

Пауза.

— Я тільки сподівався, що пізніше.

Кай дивився на брата. Хотів сказати багато речей. «Чому ти мене залишив». «Чому ти не повернувся». «Чому я тільки тепер тебе знайшов». Жодне з цих слів не йшло.

Замість того він зробив крок до лави.

Сів.

Не навпроти Ноя — на ту саму лаву. На інший кінець. Між ними — стіл і дві чашки.

Кай поклав долоні на коліна.

Сидів.

Ной — теж.

Жоден з них не дивився на іншого.

* * *

Через кілька хвилин Ной потягнувся через стіл. Підсунув одну з чашок ближче до Кая.

Не запитав. Не сказав. Просто посунув.

Кай подивився на чашку.

Не торкнувся.

Ной узяв свою. Тримав у двох долонях, як тримають щось теплове в холодний день. Підніс до рота. Випив.

Запах жасмину розходився від чашки.

Кай дивився на стіну за лавою. Кам'яна, сіра. Він знав цю породу — таку добувають на одній з колоніальних шахт. Він проходив через колонію з таким каменем сім років тому, у першій експедиції. Колонія потім зникла з реєстру — Кай не знав до сьогодні, що зникла. Тепер знав. І знав, де її стіни.

Він не казав це Ноєві.

Через ще кілька секунд Кай узяв свою чашку. Не пив. Тримав у долонях. Тепло проходило крізь керамічну стінку, через шкіру, у руки.

Чашка тремтіла.

Він поставив її назад на стіл. Чашка цокнулася об камінь — маленький звук, занадто гучний у тиші.

* * *