РОЗДІЛ 5-6

Розділ 5

Тарсіс-9

«Орлан» зупинився за двадцять кілометрів від поверхні.

Ближче — не можна. Кай знав це з аналізу. Корабель, який підходив до Горизонту ближче, починав втрачати часову синхронізацію настільки, що повернутися в основну реальність ставало неможливо. Двадцять кілометрів — це межа повернення.

Із вікна містка Горизонт виглядав не як кільце.



На відстані двадцяти кілометрів він займав усе поле зору. Чорна стіна, не зовсім чорна — вона ледве світилася, як буває з гарячим металом перед тим, як стати червоним. Це світіння не було стабільним — по поверхні пробігали хвилі, ніби під поверхнею щось рухалося.

Коли Кай дивився довго, у поверхні з'являлися образи. Не картинки — просто плями світла, схожі на обличчя. Жодне не повторювалося. Він бачив одне обличчя кілька секунд, потім воно зникало, з'являлося інше.

Він знав, що бачить лише він. Сай стояв поруч і теж дивився, але обличчя бачив свої — Кай питав. Сай не казав, які. Він просто кивав на запитання «бачите?».

Нара взагалі не дивилася. Вона займалася приладами в нижній рубці. Сказала: «Я не хочу побачити те, чого не хочу побачити». І це було все, що вона сказала про Горизонт.

Кай побачив у поверхні одне обличчя, яке здалося йому знайомим — молодий чоловік, років тридцяти, з різкими рисами. Він не одразу зрозумів. Потім зрозумів. Це був Ной — у тому віці, в якому Кай востаннє його бачив. Сім років тому.

Обличчя зникло за дві секунди.

Кай довго стояв і чекав, чи воно повернеться. Не повернулося.

* * *

Команда зібралася на містку для рішення.

Усі шестеро. Це було не зовсім стандартно — звичайно командир приймав рішення сам. Але Кай знав, що це рішення не його одного.

— Сигнал іде з-за Горизонту, — сказав він. — Ми не можемо туди підлетіти ближче. Корабель не пройде. Але людина в скафандрі — може.

— Який скафандр? — спитав Марек.

— Стандартний пілотажний з модифікаціями. У нас на борту два — мій і запасний.

— Це самогубство.

— Можливо.

Тома кивнула. Не на згоду — підтверджуючи правду.

— Поверхня Горизонту нестабільна, — сказав Сай. — Аналіз показує, що в певних точках на ній є тріщини — місця, де структура шарів розходиться. Через таку тріщину теоретично можна пройти, якщо знайти правильний момент.

— Теоретично, — повторила Нара.

— Так.

Кай дивився на команду. Вони сиділи за столом — Нара з обличчям, що нічого не виражало, Сай із зосередженою цікавістю, Марек із виразом людини, що вже знає, як буде, Ліор спокійний як завжди, Тома з гайковим ключем у руках, який вона забула покласти, коли йшла на зустріч.

— Я піду один, — сказав Кай.

Ніхто не заперечив. Це було дивно — Нара мала б заперечити, Марек мав би наполягати на іншому. Але всі знали, що це його місія, його брат, його запис. Вони не голосували, бо не було за що голосувати.

— Скільки часу я матиму?

— Якщо знайдете тріщину, — сказав Сай, — ви матимете там час такий, як там час. Тут, на нашому боці, мине якась кількість годин, яку ми не зможемо передбачити заздалегідь. Один годинний цикл у вашому скафандрі може дорівнювати десяти, ста, тисячі годинам нашого часу. Або навпаки.

— Тобто ми не знаємо, скільки на нього чекати.

— Так.

Марек встав. Підійшов до Кая.

— Я даю тобі тридцять годин нашого часу. Якщо ти не повернешся за тридцять — ми йдемо. Це не моє рішення. Це протокол. Ти знаєш.

— Знаю.

— Не йди в зону, з якої не зможеш повернутися.

— Не піду.

Це була брехня. Кай це знав. Він уже планував залишитися довше, якщо знайде брата. Але казав «не піду», бо це було те, що Марек хотів почути. І це Марек знав. Усі знали.

Це було професійне порозуміння — не казати правду, бо правда не змінить рішення.

* * *

Скафандр був важкий. Кай пам'ятав цю вагу — не раз ходив у відкритому космосі. Сай допомагав з обладнанням — зондовий модуль на пояс, аналізатори часового зсуву на руки, додатковий запас кисню на спину.

Перед шлюзом Сай зупинився.

— Кай.

— Так.

— Я не знаю, що там. Я можу описати теорію. Я можу прогнозувати. Але я не був там. Ніхто з нас не був. Просто... — він замовк, шукаючи слова. — Просто будьте готові, що там може бути не те, що ви очікуєте.

— Я не очікую конкретного.

— Це добре.

Сай простягнув руку. Кай потиснув. Долоня Сая була тепліша, ніж тиждень тому. Кай не зрозумів — чи це Кай став холоднішим, чи Сай теплішим. Можливо, обидва.

Шлюз зачинився за Каєм. Декомпресія. Він вийшов у відкритий космос.

Двадцять кілометрів до поверхні Горизонту. Кай рухався на маневрових двигунах скафандра. Поверхня росла повільно — здавалася більше з кожним метром. Уже через п'ять кілометрів вона займала все небо. Через десять — він не бачив зір, не бачив корабля позаду. Тільки чорну поверхню перед собою, з її обличчями, які з'являлися і зникали.

Сай був правий — у поверхні були тріщини. Не великі, не очевидні. Місця, де хвилі по поверхні проходили з пропуском, ніби обходячи якусь точку. Кай знайшов одну.

Він підійшов до тріщини. Простягнув руку. Не торкнувся — підвів руку близько.

Скафандр на руці перестав показувати дані. Час у скафандрі зупинився. Сам Кай продовжував рухатися — він повернув руку, потягнув її назад. У скафандрі час не йшов, поки рука була в тріщині. Коли вийшла — час продовжився.

Він зрозумів — у тріщині немає часу. Тобто є, але інший. Не відсутній — інакший.

Кай дивився на чорноту. Подумав про команду на кораблі. Подумав про Ноя — про те, чи знайде його по той бік. Подумав про повідомлення з майбутнього: «не входь у місто».