Пролог

ГОРИЗОНТ НУЛЬ

роман

ГОРИЗОНТ НУЛЬ

Пролог

Юна тримала його за руку до останнього оголошення.

Платформа була повна. Шість сотень людей, що проводжали тих, хто летів. Половина плакала, половина намагалася не плакати, а діти бігали між ногами і нічого не розуміли. На табло над виходом світилося: «Рейс 4471. Тарсіс-9 — Земля — Іо-7. Посадка 03:40».

Тарас знав цю платформу напам'ять — летів з неї восьмий раз за дев'ять років. Жодного з тих восьми разів він не плакав. Цього разу мовчав і дивився на її руку, бо знав, що варто подивитися їй в обличчя — і він не зможе піти.

— Шість місяців, — сказав він.

— Шість місяців.

— Я повернуся раніше, якщо вийде.

— Не виходить.

Не виходило. Він знав. Контракт жорсткий, на Іо-7 інженерів небагато, замінити нікому.

Юна стиснула його руку сильніше.

— Тарасе.

— Що.

— Якщо я тобі писатиму дурні листи — не смійся.

— Я ніколи не сміявся.

— Сміявся. Один раз.

Він підняв голову. Подивився на неї. Її очі були спокійні — вона навчилася бути спокійною ще в перші відрядження, коли була молодшою і боялася більше. Зараз вона просто стояла і дивилася на нього, як дивляться на людину, яка йде.

Він поцілував її. Не довго. Якщо довго — не піде.

Оголошення вдруге назвало рейс. Тарас узяв сумку, яка стояла біля ноги. Зробив крок у бік виходу. Зупинився.

— Юно.

— Так.

— Вмикай нічник. Не спи в темряві.

Вона кивнула. Він пішов.

Не озирався.

* * *

Корабель пах металом і чужими людьми.

Тарас сидів у пасажирському відсіку біля ілюмінатора — місце номер сорок сім. Корабель був вантажно-пасажирський, старого зразка, з тих, у яких сидіння стояли вісьмома рядами по десять і коліна впиралися в спинку попереду. Над головою низько гув кондиціонер, від нього на килим падав теплий потік повітря з присмаком моторного мастила. Хтось зліва дихав хрипло. Дитина в дальньому ряду пхикала, не плакала — просто видавала тихий звук, як буває з дітьми, яких везуть проти їхньої волі.

Тарас завжди сидів біля ілюмінатора. Юна одного разу назвала цю звичку дитячою. Він не сперечався. Це й було дитяче — притискатися лобом до прохолодного скла і дивитися, як зменшується дім.

О третій сорок сім корабель відстикувався. Поштовх м'який — старі двигуни вмикалися повільно. За склом ілюмінатора попливла металева стіна станції, потім — вогні платформи відправлення, потім — порожнеча із зорями. Він шукав очима місце, де стояла Юна.

Не знайшов. Платформа була далеко, фігурки на ній — крапки. Він уявив, де вона повинна бути, і дивився на цю точку.

Корабель набирав швидкість. Станція зменшувалася. Через кілька хвилин стало видно весь Тарсіс-9 — велике кільце орбітальних секторів, з'єднаних мостами зі світла. Дім, у якому він прожив дев'ять років.

Він приклав пальці до ілюмінатора. Не помахав — просто торкнувся. Це теж була звичка. Юна ніколи не бачила цього, але він робив це щоразу. Скло було холодне і трохи вібрувало від двигунів.

Він відкинувся в кріслі. Заплющив очі.

Подумав про шість місяців. Про те, як буде повертатися. Про те, як вона зустріне його на цій же платформі. Про те, що треба буде купити їй щось з Іо-7 — там роблять прикраси з якогось мінералу, який не виробляють більше ніде.

Заснув не одразу. Спочатку слухав двигуни — на старих кораблях вони звучали майже живо, з паузами між обертами. Потім гудіння стало рівним, і він заснув.

* * *

Прокинувся від того, що на кораблі змінилося освітлення.

Не одразу зрозумів що. Просто відчув — щось не так. Розплющив очі. Світло в салоні було яскравіше, ніж під час сну. Не аварійне — аварійне було б червоним. Просто інтенсивніше біле, ніби хтось у диспетчерській ввімкнув всі лампи на повний. Кондиціонер, що раніше гув, тепер працював тихіше — або з більшою натугою, на меншому потоці.

Тарас подивився на годинник у сидінні. Сорок дві хвилини після відльоту.

Інші пасажири теж прокидалися. Чоловік через прохід кліпав очима, не розуміючи, чому світло змінилося. Жінка двома рядами попереду повернулася до сусіда, сказала щось — Тарас не почув.

Звуковий сигнал з динаміків. Голос капітана:

— Шановні пасажири. У зв'язку з технічною ситуацією на маршруті ми тимчасово знижуємо швидкість і змінюємо траєкторію. Просимо залишатися на місцях. Подальша інформація буде передана через десять хвилин.

Тарас знав, що це не зовсім правда. Технічна ситуація — це формула, яку капітани використовують, коли не знають, як назвати те, що відбувається.

Подивився у ілюмінатор.

Він шукав силует Тарсіс-9 — кільце станції мало бути позаду, маленьке, але видиме. Орієнтуватися в космосі за рідним домом — звичка людини, що часто літає.

Не знайшов.

Космос був порожній. Жодного орбітального об'єкта в тому секторі, де мав бути Тарсіс-9. Тільки зорі.

Тарас довго дивився. Потім подумав — можливо, корабель розвернувся під час технічного маневру. Він повернув голову, спробував побачити інший ілюмінатор — той, що по протилежному борту. Звідти виднілося кілька точок далеких станцій, але не Тарсіс-9.

Він дістав свій комунікатор. Спробував з'єднатися з Юною.

На екрані з'явилося: