Генеральне прибирання

— Це заява на звільнення.

На стіл директора газети опустився списаний папір. Чоловік здивовано поглянув на одну з кращих журналісток його видання.

— Джоан, це жарт? Я зробив для тебе виняток і відпустив на місяць відпочити. Це така вдячність?

— Я п’ять років працювала на вас без відпусток. Думаю, я заслужила на відпочинок.

— Але ти не можеш отак усе кинути, — розгублено розвів руками, бо ніколи навіть подумати не міг, що працьовита й тихенька Джо, яка завжди виконувала всю роботу, що на неї звалювали, раптом отаке заявить.

— Чому? — строго запитала вона.

Чоловік на мить закляк, не знаючи, що відповісти. Якась вона не така повернулася з відпочинку.

— Бо… чекає купа роботи, — сказав перше, що прийшло на думку.

— А я тут до чого? Я уже у вас не працюю. Віддайте цю купу комусь іншому. У вас їх он скільки, — вказала на відділ, в якому сумлінно пропрацювала довгий час без підвищень та премій, які регулярно отримували інші.

— Я ще не погодився тебе звільнити.

— А мені не потрібна ваша згода. Якщо не хочете відпускати, то можете уявити, що отам і надалі сиджу я, — вказала на свій стіл. — З вашою фантазією це буде не складно.

— Як смієш розмовляти зі мною в такому тоні? — підвівся.

— Бо саме його ви заслуговуєте, — наклонилася до чоловіка. — З робітниками, які працюють за двох, ви ніколи не рахувалися. Для вас вони були просто робочою силою. Зате ті, кого сюди влаштували за немалі кошти, жирують, нічого не роблячи. Мені це набридло. Я не збираюся витрачати своє життя на піклування про те, щоб ваш товстий гаманець не схуднув, — нарешті висказала все. — Підписуєте? — суворо запитала в розгубленого директора.

Той ще трішки пом’явся, але все ж погодив звільнення. Він увесь час мовчав, сердито поглядаючи на дівчину.

— І щоб твоєї ноги тут не було, — гримнув.

— А ось за це можете не турбуватися, — хотіла вийти з кабінету, але повернулася. — До речі, ледь не забула. У мене є для вас стаття на прощання, — поклала йому на стіл ще один листок паперу, на якому красувався заголовок: «Наймит чи працівник? Розцінки на посади».

— З глузду з’їхала?! — розлютився директор і пошматував статтю.

— Я знала, що ви оціните, — хмикнула.

— Геть звідси! — вказав на двері.

— Залюбки.

Ось так три місяці тому Джоан почала генеральне прибирання в своєму житті. Були викинуті непотрібні речі з дому, зайві люди з оточення, депресивні думки з голови. Дівчина ще в мандрівці визначилася, чим хоче надалі займатися. Вона перейшла на віддалену роботу. З таким резюме її охоче взяли в інтернет-видання. Ідеальне рішення, бо тепер вона вирішила серйозно зайнятися літературною діяльністю.

І сьогодні Джоан прийшла на зустріч до знайомої редакторки, якій відправила свою книгу про подорож до океану.

— Ну як? — не могла дочекатися відповіді жінки.

Редакторці було років п’ятдесят. Виглядала, як строга вчителька. Здавалося, що вразити її було майже неможливо, так вона різала холодним поглядом. Але, не дивлячись на це, Джоан обрала саме її — Глорію Браун. Вона не буде лестити заради грошей і не буде читати п’яте через десяте. Ця жінка педантично ставилася до своєї роботи. Тому Джо була впевнена, що якщо Глорія взялася за щось, то зробить усе, щоб результат був бездоганним.

— Мені прийшлося багато виправляти, — сухо відповіла редакторка, знявши окуляри. — Не пиши як журналіст, який констатує факти. Пиши як спостерігач, який насолоджується історією.

— Усе так погано? — засмутилася дівчина.

— Ну… — завагалася.

В очах жінки промайнув вогник цікавості. Вона трішечки нахилилася до Джоан і тихо запитала:

— Головний герой вигаданий чи взятий із життя?

— А що, сподобався? — ожила білявка, хитренько посміхнувшись.

Глорія насупилася, повернувши собі суворий вираз обличчя.

— Уточнюю, щоб було легше уявити твою писанину.

— Але ж він таки класний, погодьтесь? — зачіпала її Джоан.

Редакторка скоса поглянула на дівчину й злегка усміхнулася.

— Ти ж хочеш стати письменницею. Що це за «класний»? Слідкуй за своєю мовою, — перевела розмову на іншу тему.

— То він усе ж класний, — грайливо повторила Джо й злегка почервоніла.

— Угу, зрозуміло, — одягла окуляри. — Бачу, що герой таки взятий із життя.

Джоан, сміючись, закусила губу.

— Яке ти ще дитя, — редакторка почала гортати рукопис дівчини.

Глорія не любила читати в електронному варіанті. Вона була консервативною жінкою й полюбляла «живі» листи та книги.

— Який процент вигадки на цих сторінках? — гортала далі.

— Дуже маленький.

— Ти погодила це з прототипами книжки?

— Так, ми постійно зідзвонюємося. А ще, коли ми мандрували, вони весь час просили не відмовлятися від ідеї написати цю історію.