Прощавай — До зустрічі!

Їхня подорож завершилася.

Як не сумно було це усвідомлювати, але тепер перед ними лежали різні дороги.

Після такої поїздки важко було розлучатися. Дорога додому здавалася коротшою, ніж та, що вела їх до океану. Друзі один за одним звертали з головної траси й прямували туди, де їх чекала рідна домівка. Усе частіше лунало слово «Прощавай!».

Незабаром у променях післяобіднього сонця з'явилося маленьке затишне місто, де Джоан місяць тому вперше зустріла дику зграю на чолі з волелюбним ватажком. Тоді він запропонував їй відчути справжній смак життя. Перед очима промайнули яскраві моменти їхньої подорожі. Незабутні спогади.

Джо та Дік зупинилися на пагорбі, з якого добре було видно місто.

Їх лишилося двоє. Усі інші вже роз’їхалися.

— Що збираєшся робити? — запитав Дік.

— Хочу надолужити втрачене. Занадто багато часу було змарновано на образи.

Девіс задумливо дивився на обрій.

— Ти до нього повернешся? — запитав хриплувато.

— Не знаю… Він запропонував вийти за нього.

Дік відчув біль в пальцях. Це він з силою стиснув кермо.

— Ти погодилася?

— Я сказала, що подумаю.

— Ти ж його так сильно любила.

— Любила, допоки не побачила підніжжя з гори, на яку ви мене привели, — подивилася на нього. — На яку ТИ мене привів.

Дік теж поглянув на неї.

— А ти що робитимеш? — поцікавилася Джоан.

— Поїду додому, вислухаю лекцію з морального виховання від батька та матері, отримаю ляпас від сестри, навідаюся в поліцейську дільницю, ще там отримаю прочухана, а потім… — усміхнувся. — А потім відкрию туристичний центр і буду подорожувати.

І знову пауза. У повітрі зависла зрадлива тиша, натягуючи і без того напружені нерви.

У небі закричав орел. Він велично розрізав масивними крилами височінь і оглядав свої володіння.

Джо ніби прийшла до тями. Двигун її байку прокинувся й загарчав, як тигр, готовий до швидкого бігу. Дік знову з силою стиснув кермо.

— Мені час, — змусила себе вимовити непрості для неї слова.

У цю мить усвідомила, що зовсім скоро його вже не буде поруч.

Заболіло…

— Дякую за все. Я рада, що зустріла такого друга.

— Я теж радий був знайомству. Наші спільні друзі будуть чекати на тебе наступного разу. Тепер ти одна з нас.

— Лише вони? А ти?

— Хто знає, що може статися найближчим часом, — відповів загадково.

— Ти про що?

— Час дасть відповідь, а ми зробимо вибір, — інтригував далі. — Добре, час їхати.

— Так… Прощавай.

— До зустрічі! — підморгнув їй і теж завів мотор.

Їхні байки розігнали тишу рокотом, який звучав для них, як особлива пісня. Вони ще раз обмінялися поглядами й роз’їхалися у різні боки.

Джоан, міцно тримаючи кермо, усе прибавляла швидкість. Намагалася стримувати сльози, та це було складно. Зараз їй не хотілося вірити в те, що відбувалося.

Вона вже почала сумувати…