Вершина

Біля річки вони пробули недовго. Настав час їхати далі. Їм залишилося подолати останні кілометри подорожі, що надавало дорозі особливого значення. Доїхали без особливих пригод. Час розрахували чітко — у призначеному місці були вже о третій годині ночі. Навколо стояла глуха тиша. Друзі готувалися до крутого підйому на гору, що височіла над океаном.

— Гаррі, — покликав друга Дік і значно подивився на нього, — ти можеш не витримати. Краще почекай у фургоні.

— Проїхати такий довгий шлях, щоб зупинитися за крок до мети? Думаєш ЦЕ я витримаю? — впевнено відповів чоловік. — Хто, як не ти, зрозуміє мене?

— Тоді вперед, — кивнув Дік.

Мандрівники залишили байки на пристані, прив’язали себе до однієї мотузки, щоб у разі чого підстрахувати одне одного, й почали підйом.

Гаррі стало погано вже на початку шляху. Він упав навколішки й захрипів.

— Гаррі, ти як? — притримав його Дік.

— Нормально...

— Давай ми з хлопцями тобі допоможемо…

Девіс перервав свої слова, побачивши у світлі ліхтариків погляд друга. У ньому читалася впевненість, біль, бажання перемогти себе, не здаватися ні на мить.

— Діку, цей шлях я пройду своїми ногами, чого б це мені не коштувало. Якщо мені судилося тут поставити крапку, то я це зроблю на шляху до вершини. У цьому житті ми повинні розраховувати тільки на себе…

Дік піднявся й простягнув товаришу руку. Гаррі взявся за неї і, намагаючись не стогнати від болю, поволі підвівся на ноги. Далі Гаррі майже повз, але не приймав жодної допомоги й сердився, коли йому її нав’язували. Та незабаром зовсім знесилів і ліг.

— Гаррі, це вже не смішно, — сів поруч Дік і дав йому води.

— Ти знаєш… а мені прямо реготати хочеться… — тяжко дихав чоловік.

— Дозволь таки допомогти.

— Ні, я сам, — вперто кинув Гаррі.

— А навіщо друзі? Чи ти викинув їх зі свого життя?

Гаррі задумався і оглянув товаришів.

— Хто тобі тільки вчепив такого язика, — пробурмотів він. — Переговорить кого завгодно. Добре. Тягни мене, лантуха.

Дік зітхнув з полегшенням і допоміг чоловіку встати. Тепер Гаррі опирався на його міцну руку й продовжував підйом.

Шлях був усе складнішим і складнішим для кожного з них. Для когось фізично, для когось морально. Ще трішки й дорога сюди залишиться за спиною. Мандрівка, яку вони так завжди чекали, закінчиться.

Вони пройшли вже половину, як раптом знепритомніла Ніколь. Добре, що Джордж встиг її підхопити. Кейт квапливо дала їй ліки. Прийшлося зробити зупинку, доки ліки подіють. Поступово Ніколь прийшла до тями.

— Вибачте… — безсило промовила вона. — Я вас затримала… Ходімо, а то спізнимося…

— Я тобі допоможу, — обхопила сестру Кейт, але Ніколь відмовилася від допомоги.

— Не можу на це дивитися… — прошепотіла Джо і відвернулася. — Не думала, що до цього дійде. Навіщо так ризикувати?

— Це їхній шлях та їхній вибір, — відповів Дік.

— Поруч я бачила гору з менш крутим підйомом. Навіщо це все? — з докором кинула вона.

— Не шукай легких шляхів, бо ціль втратить свою цінність.

— Ну так. Треба ж обов’язково досягати цілей через пригоди на одне місце. Це так у вашому стилі.

— Не відчувши біль, не відчуєш смак життя без нього.

— Не знаю, скільки разів мені треба сюди приїхати, щоб я зрозуміла те, що ти кажеш. Я все ж проти таких крайнощів.

Дік її вже не слухав, узяв рюкзак і скомандував продовжувати йти далі.

Так ось, втрачаючи свідомість, задихаючись від безсилля, падаючи й підіймаючись, вони потихеньку, але впевнено наближалися до вершини. Серце тріпотіло, та не лише від тяжкого підйому, а й від очікування зустрічі з бажаною метою.

А берег уже наповнювався світлом. Почулися перші пісні птахів. Залишалося зовсім небагато. Ніколь і Гаррі були в напівнепритомному стані, але однаково продовжували йти. Незабаром почав здавати позицію й Макс. Він сів, глибоко дихаючи, й схопився за груди. З нього нещадно висмоктали сили наркотики та алкоголь, тому таке фізичне навантаження геть його вимотало.

Останні зусилля, останні кроки… ще… ще трішки… ще один крок… І ось вона рідна! ВЕРШИНА! Серце рветься з грудей, дихання завмирає від захоплення, вітер прохолодою дихає в обличчя, а перед очима розквітає величний бутон сходу сонця. Усі почуття перемішалися: радість, ейфорія, смуток, ностальгія, відчуття свободи, дружби — перемоги! Останній рубіж. Вершина та сонце в золотій короні променів, що вогнем розжарювало небо, океан та серця. Промінчик за промінчиком і диск, обмитий водою, оновлений, народжений для нового дня, підіймається в очах своїх глядачів.

Друзі взялися за руки, підійшли до краю урвища, глибоко вдихнули і, заплющивши очі, загадали бажання. Здавалося, що час зупинився й вони стали одним цілим.

— Ми знову перемогли! — закричав якомога голосніше Дік.

— Ми перемогли! — підхопили мандрівники, ніби з криком відпускали все погане в глибини океану, натомість звільняючи в грудях місце для сили, впевненості й віри в новий день.