Польові квіти

Джоан прокинулася від приємного аромату. Вона повільно розплющила очі й побачила, як хтось поправляє біля неї великий барвистий букет польових квітів. Дівчина намагалася розгледіти, хто ж то був, але нелегка ніч ще нагадувала про лихоманку. «Хтось» узяв ножиці й вийшов. Джо потерла очі. Поступово почала приходити до тями й уже тоді допетрала, що то була Кейт.

Дівчина підняла важку, як свинець, руку й прикрила очі від сліпучого сонця, що з цікавістю заглядало в щілину… намету? Джоан озирнулася й виявила, що знаходиться з друзями на березі річки. «Буря стихла...» — подумала чомусь саме про це. Просто саме буревій — це останнє, що вона пам’ятала. Перед очима почали шмигати ще якісь картинки: Кейт і светр, Джордж з келихами, сварка з Діком… Джо на секунду завмерла. Дік.

Було таке враження, що вона пролежала так декілька місяців. Відчувала втому та слабкість. Але це не завадило їй нахилитися до квітів і насолодитися солодким ароматом п’янкого літа. Наступної миті Джоан, похитуючись, невпевненою ходою вийшла з намету. У очі боляче вдарило яскраве сонце. Кейт побачила дівчину й наблизилася до неї.

— І куди це ми чимчикуємо? — поцікавилася вона у хворої.

Джо у цю мить побачила далеченько від їхнього табору задумливого Девіса, що гуляв біля річки.

— Мені треба поговорити з Діком, — відповіла пацієнтка.

Кейт теж подивилась у його бік.

— Тобі б полежати пару днів, а ти розгулюєш. Добре, — зітхнула. — Тільки недовго.

Джоан попрямувала в бік свого сумного товариша. Кейт невдоволено хитнула головою й повернулася до великого казана, де варилася смачнюча уха.

Дік помітив дівчину. На його обличчі завмерло здивування. Джоан змогла пройти лише кілька десятків кроків і безсило сіла на землю. Хлопець поспішив до неї.

— Ти чого встала? — присів поруч. — Бліда, як крейда.

— Усе добре. Просто злегка запаморочилася голова.

Дівчина із задоволенням вдихнула свіже повітря й поглянула на річку, що мерехтіла в яскравих променях ранку.

— У мене таке відчуття, що в моїй пам’яті вирвали парочку аркушів. Нічого не пам'ятаю. Здається, що буря лютувала аж минулого року, — раптом стривожено поглянула на Діка. — А скільки я пролежала?

— Добу.

Джо знову поглянула на річку.

— Вибач, що змусила хвилюватися.

— З ким не буває. Головне, що все добре.

— Гарно як.

— Ми завжди робимо тут привал. Іноді навіть цілий тиждень можемо погостювати. Рибалимо, відпочиваємо, плаваємо на човнах, комарів годуємо…

Дівчина усміхнулася.

— Серйозно, — запевнив її Дік. — Тут такі винищувачі літають. Як вкусить, так одразу до суглоба дістає.

Тепер вони разом розсміялися, а потім деякий час мовчки спостерігали за швидким потоком прозорої води.

— Ти за ним сумуєш? — неочікувано спитав Девіс.

— За ким? — звела брови дівчина, не розуміючи, про що він.

— За колишнім, — відповів неохоче.

Джоан побачила величезного птаха в небі й уважно простежила за його польотом.

— Не знаю. Ще не зрозуміла.

«Сумнівається, отже, ще любить», — зробив висновок байкер й іронічно хмикнув.

Посміювався з самого себе.

— Дивлюся на цю красу й думаю про те, що доведеться повернутися до метушні, шуму, розчарування… — зітхнула Джо, але Дік її перервав.

— До радості, зустрічей, друзів, успіху, кохання, — поглянув на неї. — Ти чого така песимістка? Бачиш склянку наполовину порожньою. Не добре.

— Знаю. Я на багато речей змінила свій погляд у цій мандрівці. Просто… — вона знову зітхнула й мрійливо продовжила: — Так хочеться своєї сім’ї… дітей… А воно все мимо.

— Прийде час, коли ти зустрінеш когось із своїх колишніх і подумаєш: «Ой, леле! І я на ОЦЕ чудо витратила стільки часу, нервів та сил?» А потім знайдеш того, на кого варто було так довго чекати. Та й взагалі, навіщо когось шукати? Доля сама нас знайде. Кажеш, мало друзів? То навіщо їх багато? Тебе люблять рідні — це важливо. Ти зустріла нас, а ми — тебе. Дивись, у що переросла ця подорож. Хіба не надихає? А твоя доля… — хлопець нахилився до її вуха й прошепотів: — Він заради тебе гори переверне, ти тільки дочекайся його.

— Ну ти й базіка, — хитренько посміхнулася, відчувши легеньке тремтіння в грудях.

— Я? — притиснув до себе руки. — Та я завжди говорю пророчі речі. Колись Макса попереджав, щоб у барах не напивався в дзюзю, так він не послухався і в його кишенях провели генеральне прибирання дві розцяцьковані красуні підозрілої репутації. Його дружина потім ледь не пробила ним стінку в кухні. Студію вже давно хотіла, то мала шанс зробити перші кроки до ремонту й перепланування квартири.

— А я й кажу — базіка, — дзвеніла сміхом Джоан.

Ще трішки пожартувавши, знову затихли, продовжуючи милуватися красивими краєвидами.

— А ти віруючий? — запитала дівчина.

— Ну-у-у, — протягнув і завагався. — Не знаю, чи можу себе так назвати, дивлячись на своє минуле. Та й зараз я не набагато кращий. Але після аварії мій світогляд дещо змінився. Джеймс, друг з Канади, одного разу повів мене до церкви. Я навіть сповідався раз і причащався. Але... Розумієш… Складно повністю змінитися. Може, з роками порозумнішаю, — зіронізував. — Якщо встигну.

— Діку, ти мене дивуєш. І це говорить той, хто весь час повчає моралями. Ти стільки зробив для людей і кажеш, що ведеш аморальний спосіб життя? Це якось не в'яжеться.

— Ти ж мене зовсім не знаєш і повір — робиш поспішні висновки. У своїх краях я маю репутацію найвідомішого хулігана. На моєму рахунку безліч бійок, пошкоджень державного майна й порушення громадського спокою. Моя друга приписка — це наша поліцейська дільниця.

— Я про це здогадалася ще тоді, коли почула твою розмову з поліцейськими, — жартома зауважила дівчина.

— І я про те. А до Лінди — це моя, так би мовити, колишня любов усього життя — я так гуляв, що ти навіть уявити не можеш. Якби ти знала, скільки дівчат змінив, то-о-о… Тільки не розказуй про це Ніколь і Кейт, бо вони мене зацькують.