Новий ранок — нові пригоди

Опівдні. Джо лежала в ліжку і, усміхаючись, дивилася у вікно, що світилося яскравим сонцем. Надворі була чудова погода. Але вставати зовсім не хотілося. Дівчина згадувала минулу ніч, яку разом з Діком провела за кавою та розмовами. Вони знайшли затишне місце в одному з барів і просиділи там до ранку.

І жодного слова про ті почуття, що вирували в них під час танцю. «Чи може бути правдою, що я йому подобаюся? — замислилася. — Якби він дійсно відчував щось до мене, то спробував би, наприклад, поцілувати. Адже чоловіки, якщо їм подобається дівчина, не втрачають такі моменти. А він навіть спроби не зробив. Напевно, ще кохає колишню… Він навіть натякнув, що попереду їх чекає шлях і буде час. Для чого? Мав на увазі, щоб я прийшла до тями? Делікатно дав зрозуміти, щоб я нічого собі не надумувала? Ох, як же це все непросто. Чому не можна просто сказати у вічі, щоб я не витягувала з себе нерви?»

Джоан лягла на спину й тепер дивилася на стелю. Усмішка зігріла її губи й дівчина, засоромившись своїх думок, знову повернулася набік і уткнулася в подушку.

— Яка ж ти таки дурненька, — легенько вдарила себе по голові, встала з ліжка й пішла у ванну кімнату.

У цей час Кевін схвильовано шукав Девіса.

— Діка не бачила? — спитав Кейт, зіткнувшись з нею в коридорі.

— Ні. Може, в лікарні? Ти зібрав речі чи й далі будеш отак бігати? Що трапилось?

— Нічого такого. Мені просто потрібен Дік.

— Засумував за ним?

— Я серйозно.

— Я теж. У тебе на лобі написано, що сталась якась халепа. Чому ви, хлопці, не можете жити спокійно? Чому завжди кортить влізти в неприємності?

— Не панікуй. Усе добре. Просто потрібно дещо обговорити по роботі. Подзвонили з офісу.

— Непереконливо, — відрізала Кейт.

— Я пішов, — вирішив швидше від неї втекти.

— Кевіне! — покликала, але той уже зник. — Що на цей раз? — зітхнула.

Тим часом Кевін вибіг надвір і побачив Макса, Ніколь і Джорджа. Вони сиділи на байках і про щось весело теревенили.

— Де Дік? — запитав у них.

— Поїхав по машину для Гаррі, — відповіла Ніколь.

— Машину? Навіщо?

— Гаррі треба відвезти в аеропорт.

— А що, таксі не підходить?

— Запитай у Діка. Він так поводився, ніби задумав грандіозний план втечі, — сміючись промовив Макс.

— І давно його немає? — уточнив Кевін.

— Давненько. А що сталося? — спитав Джордж.

— Нічого. Просто треба з ним поговорити.

Кевін підійшов до дороги й почав виглядати товариша, сподіваючись, що він скоро повернеться.

— Що з ним? — здивувалася Ніколь.

— Може, кудись вліз? — насторожився Макс.

— Цього і боюся.

Незабаром до них долучилися й інші.

— Ну що, їдемо до Гаррі? — спитала Джоан.

— Діка ще немає, — відповів Джордж.

Сьогодні вони збиралися відправити Гаррі в аеропорт, а самі — продовжити мандрівку. Але Дік все не повертався. Кевін не знаходив собі місця.

— Може, поясниш, що трапилося? — знову запитала у нього Ніколь.

Він важко зітхнув і заплющив очі, ніби готувався до найскладнішої в його житті відповіді. Тільки він відкрив рот, як Макс вигукнув:

— Ось наше втрачене щастячко повернулося!

Друзі озирнулися й побачили великий новенький фургон та Девіса, що їхав попереду нього.

— А що у Діка з обличчям? — почала придивлятися Кейт.

Кевін поспішив другові назустріч. Коли Дік зупинився біля товаришів, вони розгледіли криваві смужки на щоці, розбитий лоб та губи.

— Що з тобою? — підбігла до нього Ніколь.

Девіс рухом руки дав зрозуміти, що коментарів не буде, і разом з Кевіном відійшов у бік. Вони деякий час щось серйозно обговорювали, чим лоскотали нерви мандрівників.

— Чесне слово, ці двоє мене дістали, — сердилася Ніколь. — У яку халепу ми вскочили цього разу?

— Не ми, а вони, — спробував Макс її заспокоїти, але вийшло невдало.

— Якщо вони, то і ми, — гримнула на нього дівчина, і рудий одразу замовк.

Нарешті Дік та Кевін повернулися до друзів і Девіс суворо оголосив:

— У нас намалювалася маленька проблема.

— Так, по твоєму екрану, — вказала Кейт на обличчя, — це видно. Особливо те, що вона маленька.

— Ми з Кевіном на пару годин відлучимося, а ви їдьте до лікарні й чекайте нас там, — дав вказівку Дік, витяг пляшку води зі свого рюкзака і звернувся до Джоан: — Злий мені.

Дівчина мовчки влила в його долоні воду, і він почав акуратно змивати кров. Потім витер рушником обличчя, витяг з рюкзака пляшку віскі, налив у долоню й змочив рани. На мить заплющив очі й стиснув зуби. Біль скаженів, та хлопець терпів.