Тайм-аут

Тиждень пролетів непомітно. Друзі, зробивши в подорожі тайм-аут, знайшли інше заняття. Щоб не гаяти час, вирішили взяти участь у місцевій соціальній акції. На околиці міста знаходилася невелика школа, в якій здебільшого навчалися діти з неблагополучних сімей. Будівля перебувала в жалюгідному стані. У цьому постаралися самі учні. Стіни розмальовані й обписані нецензурними словами, двері подряпані, подвір’я закидане сміттям. Дирекція школи встановила на вікнах ґрати, щоб вночі ніхто не міг пробратися й поцупити те, що лишилося. Фінансово школа ледь кінці з кінцями зводила, та до цього нікому не було діла.

Директор школи вирішив все ж якось вплинути на виховання підлітків, тому залучив соціальну службу й вирішив з її допомогою облаштувати арт-майстерню в невеликій старій будівлі на території закладу. Для цього потрібно було там прибрати й зробити ремонт. Добровольців було мало, тому мандрівники зголосилися взяти участь у цій затії.

Учнів теж залучили до роботи. Вони, скоріше, заважали, чим допомагали, весь час то сварячись, то роблячи щось наперекір або створюючи проблеми волонтерам.

— Діку, — покликав товариша Макс.

— Що вже сталося? — запитав Девіс, продовжуючи рубати гілки.

— Я в шоці.

— Давно?

— Ні, я серйозно, друже!

— І що тебе так шокувало?

— Діти!

— Цікаво чим?

Дік відкинув суху гілку та взявся за іншу.

— Ці шмаркачки відкрито й безсоромно клеять мене.

— Не приклеїли? — сплюнув набік Девіс, надихавшись пилюки.

— Тут більшість пробували наркотики. Я чогось не розумію, чи місцевій владі наплювати на цей район? Тому що сім’ї цих дітей неблагополучні? А з чиєї вини?

Дік примружився через яскраве сонце й глянув на друга.

— Максі, ти ніби з дуба впав. Ще скажи, що для тебе це новина.

— Ні. Я сам наркоман…

— І твоя дружина була твоєю єдиною жінкою.

— Діку, припини! Я серйозно!

— А я ні?

Девіс знову продовжив ламати сухі гілки. Макс хотів щось сказати, але якась думка його перебила.

— Я шокований, бо в них бачу себе... — пригнічено пробурмотів рудий.

— Це вже більше схоже на правду, — без зайвих емоцій промовив його друг.

— Діку… —несміливо покликав його Макс.

— Ну?

— Я перед поїздкою здав аналіз.

Девіс занепокоєно поглянув на товариша.

— Який?

— На ВІЛ/СНІД...

Дік ошелешено озирнувся на всі боки, важко зітхнув і сів біля друга на колоду. Деякий час мовчали.

— Є підозри? — порушив тишу Девіс.

Рудий кивнув. Його товариш заплющив очі, ніби намагався відігнати ці слова подалі й не вірити їм.

— І який результат? — запитав він.

— Я попросив лікарів не сповіщати мені до приїзду з мотопробігу. Якщо щось і знайшли, то краще дізнатися про це потім. Хочу щоб ця поїздка була дорогою здорової людини… якщо так можна мене назвати.

— Може це щось інше?

— Може… А може, й ні.

Вони знову замовкли.

Ось таке наше життя. Миттєво все може перевернутися з ніг на голову й зруйнувати те, чим ти жив.

Хоч зі скандалами й постійними розбірками, та покинута територія поступово перетворювалася на чистеньке та затишне місце. Трава біля будинку звільнилася від сміття, вікна заблищали, стіни помолодшали, дерева зітхнули з полегшенням, дозволивши прибрати на собі зайві сухі гілки. Коли учні побачили ці переміни, в їхніх очах з’явилися іскорки гордості за те, що це вони зробили. Напевне, вперше в житті щось дійсно корисне. Але ці почуття підлітки старанно ховали за грубими словами, ніби боялися, що їх почнуть вважати слабаками, які пішли проти звичного способу життя в цьому районі.

Під час волонтерства не лише Максу було не сумно, але й Джоан з Діком. За нею по п’ятах ходив малолітній репер, співаючи про свої почуття, а до Девіса весь час липнули школярки.

— Привіт, красунчику! — одного разу заявило йому руде дівчисько, в такт музики пожовуючи жуйку.

Дік оглянув її з ніг до голови й злегка підняв ліву брову. Новоявлена залицяльниця була досить розкутою, років чотирнадцяти, одягнена в стилі хіп-хоп, з пірсингом у всіх місцях, де тільки можна було придумати, та папуаським макіяжем, від якого аж очі різало.

Девіс продовжив фарбувати паркан.

Школярка нахилила голову набік, зухвало посміхнулася й додала:

— А ти нічо так.

Дік наче не чув її.

— Може організуємо щось веселеньке, побавимося? — не здавалася дівчина.

— Скільки тобі років? — припинивши фарбувати, поцікавився Дік, теж нахиливши голову набік.

— Для тебе вистачить, — зухвало відповіла вона.