Розмова в палаті

Лікар повідомив, що у нього є знайомий професор, який тестує новий препарат. Він розроблений саме для лікування такого захворювання, як у Гаррі.

Вранці лікар повідомив, що Гаррі вже краще.

— Не знаю, чи варто було втручатися… — додав задумливо доктор. — Я так розумію, він уже давно хворіє.

— Так, — відповів схвильовано Дік. — Він лікується й регулярно проходить обстеження, але хвороба не відступає. Ви хотіли щось запропонувати?

— У мене є знайомий в Нью-Йорку. Він усе життя присвятив дослідженням. Одне з них стосується ситуації вашого товариша. Зараз проходять клінічні випробування нових препаратів і результати досить оптимістичні. Деякі люди почувають себе краще після курсу лікування, а деяких навіть вдалося вилікувати. Поки що про це не афішують, бо комплекс терапії ще досі досліджується. Але, думаю, я таки маю вам про це сказати. Хоч ваш товариш, якщо буде берегтися, зможе з цим жити, але така проблема багато в чому обмежує.

— Ви розповіли йому про це? — пожвавішав Девіс.

— Так.

— І?

— Він погодився. Але… Самі розумієте, завжди є ризик. Та він все ж хоче спробувати.

— Чудово! Якщо потрібні кошти, я все оплачу.

— Ні, пацієнти, які добровільно беруть участь у дослідженні, лікуються безкоштовно. Це державна програма.

— А ви самі що скажете? Доля ризику велика?

— Як я вже сказав, все може трапитися. Це життя. Але я б не запропонував, якби сам не бачив результати. Більше половини пацієнтів вилікувалися. Іншим вдалося покращити самопочуття. Гарні шанси у тих, хто до цього лікувався й не запускав ситуацію. Тому ваш товариш має гарну перспективу. Я це бачу по клінічній картині.

— Дякую вам! Щиро дякую! — Дік неочікувано обійняв лікаря.

Той розгубився й ледь не випустив історії пацієнтів.

Ця новина підбадьорила мандрівників. Після безсонної ночі вони були геть змучені. Але зараз виглядали бадьоро й жваво.

Лікар попросив пару днів не турбувати пацієнта. Та Діку так кортіло побачити товариша, що він, попри заборону, на четверту добу таки прошмигнув до палати Гаррі. Той розплився в щасливій усмішці.

— Діку, ти? — простягнув руку до друга. — Нарешті знайоме обличчя. Мені так тут набридло, що я ледь сам не втік через вікно. І я б це зробив, якби не ця клята слабкість. Вони мене штрикають уколами, немов проводять чемпіонат по дартсу.

Девіс міцно обійняв Гаррі.

— Слухай, я чув, що Кабан зараз десь петляє у цих краях? — ніби нічого не сталося, видав з азартом Гаррі.

— О, я б із задоволенням набив йому стрілку на одній із нескінченних місцевих трас.

— Ти ніяк не заспокоїшся? Дивись, бо він ще раз наб'є тобі щось інше.

Товариші тихенько розсміялися, щоб їх не почув медичний персонал.

— Ти маєш стомлений вигляд, — стурбовано помітив Гаррі. — Ти не спав?

— Хіба заснеш, коли твоєму брату захотілося повалятися на лікарняному ліжку?

— Еге ж. Заварив я кашу. Сам не радий.

— Є трохи.

Дік перестав сміятися й серйозно поглянув на друга.

— Ти як? — запитав він.

Той важко зітхнув, але все ж таки усмішку не сховав.

— Класно, Діку! Поруч зі мною друзі, які мене не покинули, на яких я можу покластися, навіть на мить не засумнівавшись у їхніх сильних руках. Що ще мені потрібно? На мене чекають удома. Зрештою, хлопче, я маю будинок, маю, куди повернутися. Лікар запропонував мені спробувати нову програму лікування. Вона, щоправда, лише випробовується, але результати гарні. З моїм анамнезом я маю великі шанси вилікуватися. Уявляєш? Як воно буває в житті. Треба було зустріти тих йолопів на дорозі, які подряпали мій байк, потім треба було мені нализатися спиртного, потрапити сюди в той час, коли був цей лікар на чергуванні, й почути від нього, що я маю всі шанси знову жити, як здорова людина. Діку, хіба це не чудо? Ця дорога таки непроста. Якісь таки чари в ній є.

— Так, Гаррі. Іноді неприємності — це початок світлого майбутнього. Парадокс, але взято з життя. Я дуже радий, що ти погодився на це лікування. Але я порозпитую про цього професора. На всякий випадок. І ще — якщо потрібна фінансова допомога, ти знаєш, до кого звернутися.

— Знаю, друже, знаю, — чоловік стиснув долоню Діка. — Що б я без вас робив?

— Сумував. А так весело. І не лише тобі. Ми теж не сумуємо завдяки тобі.

— От негідник! — сміючись, штовхнув товариша.

Гаррі виглядав ще слабким: під очима синці, обличчя бліде й змучене. Девіс бачив, що товариш навряд чи зможе продовжити подорож, і не знав, що з цим робити.

— Діку, не йди, посидь трохи, — попросив Гаррі. — Я тут скоро завию. Ще й нікого до мене не впускають. Якісь дивні правила.

— Тобі потрібен спокій.

— Я й так цілий рік не напружуюся. Тре рухати п’ятою точкою, бо зростуся.

Дік сів поруч.

— Діку…