Подряпина

Після такої події вже ніхто не міг заснути. Тому зібралися разом у кімнаті Діка.

— Хто це міг бути? — схвильовано спитала Джоан.

Вона досі була під враженням.

— Важко сказати, — трималася за голову Ніколь.

Вона почувала себе не дуже добре.

— Де Гаррі? — раптом запитав Дік і озирнувся.

— А його й не було, — зауважила Ніколь.

Девіс стривожився й вийшов з кімнати.

— Чудово, і що нам робити? — обурився Макс.

Кевін у цей час задумливо дивився у вікно. Джоан час від часу поглядала в його бік. Їй здавалося, що він щось підозрює, але не чіпала його.

Дік у цей час знайшов Гаррі на стоянці, де були припарковані їхні байки. Чоловік сидів на тротуарі й сумно дивився на подряпаний мотоцикл. Девіс полегшено зітхнув і, неквапом підійшовши до друга, присів поруч. Деякий час мовчали.

— Щовечора після роботи, — слабким голосом озвався Гаррі, — я йшов додому, вечеряв у колі улюбленої родини, брав старе батьківське радіо, налаштоване на ретро хвилю, і йшов у гараж. Щовечора я до блиску натирав мій байк. Доглядав за ним, як за дитям. У кутку стоїть потерте шкіряне крісло без ніжок. Я сідав у нього і, попиваючи коктейль, який готувала моя дорога Нінель, поринав у спогади, мріяв, як знову сяду на мотоцикл і помчуся в напрямку горизонту. Я слухав улюблені пісні Кріса Рі. Пам'ятаєш? Боб Марлей, Джо Кокер, Марк Нопфлер, Елвіс Преслі, Віллі Нельсон…

Дік усміхнувся й кивнув. Він бачив, що Гаррі зовсім розклеївся. Виглядав так, начебто його добряче хтось відлупцював. Щось його турбувало та пригнічувало.

— А вони, Діку! — раптом вигукнув Гаррі й глянув на товариша очима, на яких виднілися сльози. — Вони його так спаплюжили! Сволота! — схопився, підбіг до байка й вказав на величезну подряпину. — Вони ж не його понівечили, а моє серце роздерли! Я цим живу цілий рік, чекаю, коли сяду й відправлюся в бік горизонту, який… — затремтів через сльози й стиснув кулаки. — Який так манить, Діку. Так манить. І каже: «Лети до мене, друже, лети! Ти зможеш подолати всі незгоди й зажити на повну! Я знову подарую тобі надію! Ти тільки не зупиняйся!» А я, Діку… Я більше так не можу…

Він заридав і притис до грудей руки, ніби намагався втримати щось йому дуже важливе. Дік підійшов до друга й обійняв. Він знав, що крилося під цими словами, знав про біль, що мучив чоловіка, про його страх. Девіс мовчки стискав плечі Гаррі, намагаючись підбадьорити.

— Я так більше не можу… — шепотів той. — Не можу…

— Можеш, друже, можеш. Ти ще той боєць, — намагаючись бути переконливим, відповів Дік і подивився на Гаррі. — Ти виграєш цей бій, чуєш? МИ виграємо всі разом! У людей є проблеми серйозніші, але вони не здаються.

— Так… напевне… — пробурмотів чоловік.

Раптом Дік насторожився.

— Що це за запах?

Чоловік винувато опустив очі.

— Гаррі! — стурбовано вигукнув Девіс. — Ти пив?! Тобі ж не можна! Ти розумієш, що це може коштувати тобі життя?! Швидко до лікарні!

— Ні, я нікуди не поїду. Мені це вже набридло. Я втомився.

Дік побачив у траві пляшку мартіні. Він вказав на неї й грубо вигукнув:

— Ось як ти цінуєш своє життя?! Зараз візьмемо таксі й негайно до лікарні!

— Діку…

— Нічого не хочу чути! — у гніві закричав той. — Не думаєш про себе, подумай про дружину та дітей!

Гаррі зблід. Ці слова його протверезили.

— Поїхали швидше! — потягнув його за собою хлопець.

Доки Дік визивав таксі, Гаррі скрутився від болю. Випите дало про себе знати. Девіс знову набрав диспетчера й відмінив замовлення, після чого зателефонував у лікарню та викликав машину швидкої допомоги. Ще через деякий час Гаррі стало геть зле. Друзі не знаходили собі місця і як могли підтримували хворого.

Джоан не розпитувала, що саме з Гаррі. Подумала, що не час для цього. Тому сиділа мовчки біля вікна й напружено чекала машину. Уперше за їхнє знайомство Джо бачила такий страх у очах Діка.

Швидка допомога не затрималася. Медики надали першу допомогу хворому й повезли його до лікарні, увімкнувши сирену, щоб не затримуватися на дорозі. Мандрівники рушили за ними на байках.

У лікарні пацієнта швидко відвезли на обстеження. Друзі очікували в коридорі. Місця собі не знаходили. Особливо Дік. Він не міг спокійно сидіти, тому бродив по коридору і, взявшись за підборіддя, щось обмірковував. Обличчя було таким блідим, що Джоан почала хвилюватися і за нього.

— Все буде гаразд, — підійшла до хлопця й торкнулася ліктя.

Девіс немовби прокинувся. Він здивовано поглянув на дівчину.

— Тобі треба заспокоїтися. Ми повинні бути сильними.

— Я не вгледів, — наче в лихоманці прошепотів Дік.

— Він не маленька дитина. Згадай свої слова після випадку з Максом — ти нам не нянька. Не знаю, що відбувається, але Гаррі усвідомлював, що йому не можна було пити спиртне.

— Тому що він був у відчаї. Я мав би це передбачити й підтримати його.