Горизонт

Чужого горя не буває

— Які тепер плани? — спитала Джо в Діка, коли вони попрощалися з Нордом і знову сіли на байки.

— А тепер ми трохи подумаємо про інших.

— Про що ти?

— Побачиш.

Як виявилося, це означало зайнятися волонтерством. Вони поїхали по містам і взяли участь у різних соціальних заходах: придбали необхідні речі для сиріт, влаштували пікнік у будинку для людей похилого віку, повели дітей з інвалідністю в театр, позмагалися на благодійній акції байкерів, приготували обід для жебраків, організували психологічний тренінг, де поділилися своїм досвідом та розповіли про щорічний мотопробіг як спосіб боротьби з депресією.

Та найбільше Джо вразила величезна хода людей із плакатами, на яких були написані імена постраждалих від ВІЛ/СНІДу. Дік із друзями, як виявилося, знали про ці заходи й до кожного були готові, тому долучилися й до цього.

Потік небайдужих до проблеми заповнив широкі вулиці Окленда. Незліченна кількість свічок горіла в руках. Джо бачила сльози людей і усвідомлювала, що чужого горя не буває.

Окрім учасників ходи також було багато журналістів.

— Для носіїв цього вірусу дуже важливо брати участь у таких заходах, — почула Джоан інтерв'ю однієї молодої дівчини. — Бо вони тоді відчувають підтримку не лише близьких, а й суспільства. Адже частіше всього на людей з таким діагнозом ставлять клеймо, їх бояться й стороняться. Але вони живі люди, їм і так важко. Тому така підтримка дарує віру та надію. Коли людина залишаєшся тет-а-тет зі своїми проблемами, то їй здається, що світ став маленьким і сірим. Я хочу подякувати всім небайдужим. Я рада, що зустріла таку велику кількість людей, які живуть не лише для себе та заради своїх проблем…

«Заради своїх проблем», — повторила в думках Джо й замислилась. Навколо так багато людей з непростою долею, але вони сміливо та впевнено йдуть вперед, в той час як вона весь час жаліється на дрібниці.

— Які відчуття? — підійшов до неї Дік.

— Навіть не знаю. Дуже багато вражень. Ми побачили за ці дні стільки горя, але я чомусь відчуваю в душі легкість. Парадокс. Може, я зрозуміла, що мої проблеми насправді й проблемами назвати важко?

— Усе набагато простіше: якщо хочеш бути щасливим, зроби щасливою іншу людину, — усміхнувся їй Девіс.

Увечері друзі відправилися на рок-концерт. Публіка гриміла, що аж вуха закладало. Мандрівники відривалися по повній. Особливо Макс.

— Я за нього вже переживаю, — сміючись, сказав Діку Кевін.

Але коли й Девіс почав на все горло підспівувати, то додав:

— І за тебе теж.

Втомлені, але щасливі друзі залишили рок-концерт далеко за північ. Розбивши табір на березі затоки, посідали біля вогнища й почали готувати їжу. Тільки й було розмов, що про минулий день. Емоції переповнювали. Гаррі дотанцювався до того, що втратив свої улюблені червону та жовту футболки, які розкручував у руках. Він і зараз щось наспівував, хитаючись у різні боки. Макс реготав і постійно його підштрикував:

— Гаррі супер-стар, йоу!

Але їхні пригоди на цьому не закінчились. Несподівано почався дощ. Друзі почали швидко збирати речі й поїхали в бік невеликого готелю, що розмістився на околиці міста. Їхні байки набирали швидкість. Дощ стукотів по шлемам, вітер міцно обхоплював і намагався стримувати, але це ще більше додавало азарту мандрівникам.

— The show must go on! — горлопанив Макс, співаючи пісню «Queen».

Друзі підхопили:

The show must go on!

Inside my heart is breaking

My make-up may be flaking

But my smile still stays on.

My soul is painted like the wings of butterflies

Fairytales of yesterday will grow but never die

I can fly - my friends

The show must go on!

I’ll face it with a grin

I’m never giving in