Чужого горя не буває

— Які тепер плани? — спитала Джо в Діка, коли вони попрощалися з Нордом і знову сіли на байки.

— А тепер ми трохи подумаємо про інших.

— Про що ти?

— Побачиш.

Як виявилося, це означало зайнятися волонтерством. Вони поїхали по містам і взяли участь у різних соціальних заходах: придбали необхідні речі для сиріт, влаштували пікнік у будинку для людей похилого віку, повели дітей з інвалідністю в театр, позмагалися на благодійній акції байкерів, приготували обід для жебраків, організували психологічний тренінг, де поділилися своїм досвідом та розповіли про щорічний мотопробіг як спосіб боротьби з депресією.

Та найбільше Джо вразила величезна хода людей із плакатами, на яких були написані імена постраждалих від ВІЛ/СНІДу. Дік із друзями, як виявилося, знали про ці заходи й до кожного були готові, тому долучилися й до цього.

Потік небайдужих до проблеми заповнив широкі вулиці Окленда. Незліченна кількість свічок горіла в руках. Джо бачила сльози людей і усвідомлювала, що чужого горя не буває.

Окрім учасників ходи також було багато журналістів.

— Для носіїв цього вірусу дуже важливо брати участь у таких заходах, — почула Джоан інтерв'ю однієї молодої дівчини. — Бо вони тоді відчувають підтримку не лише близьких, а й суспільства. Адже частіше всього на людей з таким діагнозом ставлять клеймо, їх бояться й стороняться. Але вони живі люди, їм і так важко. Тому така підтримка дарує віру та надію. Коли людина залишаєшся тет-а-тет зі своїми проблемами, то їй здається, що світ став маленьким і сірим. Я хочу подякувати всім небайдужим. Я рада, що зустріла таку велику кількість людей, які живуть не лише для себе та заради своїх проблем…

«Заради своїх проблем», — повторила в думках Джо й замислилась. Навколо так багато людей з непростою долею, але вони сміливо та впевнено йдуть вперед, в той час як вона весь час жаліється на дрібниці.

— Які відчуття? — підійшов до неї Дік.

— Навіть не знаю. Дуже багато вражень. Ми побачили за ці дні стільки горя, але я чомусь відчуваю в душі легкість. Парадокс. Може, я зрозуміла, що мої проблеми насправді й проблемами назвати важко?

— Усе набагато простіше: якщо хочеш бути щасливим, зроби щасливою іншу людину, — усміхнувся їй Девіс.

Увечері друзі відправилися на рок-концерт. Публіка гриміла, що аж вуха закладало. Мандрівники відривалися по повній. Особливо Макс.

— Я за нього вже переживаю, — сміючись, сказав Діку Кевін.

Але коли й Девіс почав на все горло підспівувати, то додав:

— І за тебе теж.

Втомлені, але щасливі друзі залишили рок-концерт далеко за північ. Розбивши табір на березі затоки, посідали біля вогнища й почали готувати їжу. Тільки й було розмов, що про минулий день. Емоції переповнювали. Гаррі дотанцювався до того, що втратив свої улюблені червону та жовту футболки, які розкручував у руках. Він і зараз щось наспівував, хитаючись у різні боки. Макс реготав і постійно його підштрикував:

— Гаррі супер-стар, йоу!

Але їхні пригоди на цьому не закінчились. Несподівано почався дощ. Друзі почали швидко збирати речі й поїхали в бік невеликого готелю, що розмістився на околиці міста. Їхні байки набирали швидкість. Дощ стукотів по шлемам, вітер міцно обхоплював і намагався стримувати, але це ще більше додавало азарту мандрівникам.

— The show must go on! — горлопанив Макс, співаючи пісню «Queen».

Друзі підхопили:

The show must go on!

Inside my heart is breaking

My make-up may be flaking

But my smile still stays on.

My soul is painted like the wings of butterflies

Fairytales of yesterday will grow but never die

I can fly - my friends

The show must go on!

The show must go on!

I’ll face it with a grin

I’m never giving in

On — with the show

I’ll top the bill, I’ll overkill

I have to find the will to carry on

On with the

On with the show

The show must go on...

(Шоу має тривати!

Моє серце розбивається на частини,

Мій грим, напевно, вже зіпсований,

Але я продовжую усміхатися.

Моя душа розфарбована, як крила метеликів.

Вчорашні казки подорослішають, але ніколи не помруть.

Я можу літати, друзі мої!