Перший рубіж

Компанія підібралася весела. Всього за три дні їхньої подорожі вони вже відсвяткували два чужі весілля, без квитків пробралися на концерт, взяли участь у карнавалі, що проходив в одному невеликому містечку на честь дня народження мера, по дорозі побувавши на його ж банкеті, не знімаючи маскарадних костюмів. До речі, на бенкеті побули недовго, бо прийшлося тікали від охорони мера.

Джоан, законослухняна громадянка США, була шокована поведінкою нових друзів. Але не відставала від них і брала участь у всіх витівках, дивуючись сама собі. Вона швидко влилася в їхній колектив і почувала себе однією з них.

І ось тепер вони прямували нічним, затягнутим туманом лісом до чергової незвичайної, як заявив Дік, пригоди. Це насторожило Джо і в той же час змусило серце битися сильніше. Зараз її життя було переповнене враженнями та азартом, чого не було раніше.

— Може, все ж таки розкажеш, куди ми прямуємо? — запитала у Діка, коли вони зупинилися посеред молочної пелени та намагалися зрозуміти, де вони.

Девіс уважно вивчав у тьмяному світлі ліхтарика клейончасту карту США.

— М? — запитально поглянув на дівчину.

— Куди ми прямуємо?

Дік байдуже махнув головою вперед, пробурмотівши:

— До заповідника.

І знову пірнув у свої думки.

— Зрозуміло, — прошепотіла Джо.

— Ну, і де ми, розумнику? — спитав Кевін у Макса, який з відкритим ротом прислухався до моторошних звуків мороку.

— А я звідки знаю?

— То нащо ти нас сюди завів?! — вигукнув Кевін і штовхнув рудого розтяпу в плечі. — Короткий шлях, короткий шлях, — передражнив. — Ну, і де ми?

Той сіпнувся й мало не впав з мотоцикла.

— Так, хлопці, може, нам дійсно до всього ще й бійку затіяти? А що? Місце й ситуація дуже навіть підходящі, — зіронізував Дік і знову озирнувся.

Лише він і був спокійним. Джоан, яку вже теліпало від холоду, його вигляд трохи заспокоював та обнадіював.

— Ага, подивися, може, щось побачиш, — невдоволено буркнув йому Кевін і сплюнув.

— Ще раз розкажи, що це за дорога і де ти про неї довідався? — запитав Дік у пригніченого Макса.

— Коротка, — знову злісно передражнив Кевін.

Дік суворо подивився у бік колеги. Той замовк, не хотів нариватися. Девіс тим часом покликав до себе Макса. Рудий стомлено підійшов, і вони разом почали розглядати карту, щось тихо обговорюючи.

— Слідопити, — сердито пробубонів Кевін.

Джо злізла з мотоцикла й трохи пройшла вперед. Тьмяний місяць ліниво пробивав сивий туман сріблястими променями. Несподівано почав накрапати дощ. Вогкість повітря пронизувала тіло тремтінням і навіювала думки про запашний гарячий чай. Коли вона була маленькою, любила в таку погоду вийти на невеликий балкончик їхнього будиночка, залізти на величезне крісло-гойдалку, вкутатися теплим пледом і з чашкою гарячого шоколаду спостерігати за дощем. Його стукіт огортав почуттям затишку, яке зберігалося під товстим вовняним покривалом. Дитинство. Безтурботне, сповнене фантазій, комфорту, радості, надій, мрій. І чому ми так поспішали вирости?

— Ну ось, ще цього не вистачало! — знову почувся невдоволений голос Кевіна, який, розставивши руки, дивився на дощове небо.

— Поїхали! — скомандував Дік, і його «Харлі» заревів потужним двигуном.

— Куди? — з іронією в голосі запитав Кевін.

— Туди, — грубо кинув йому Девіс і рвонув уперед.

Решта мовчки поїхали за ватажком.

Невдовзі вони дісталися до невеликого дерев'яного будинка, що світився маленькими віконцями. Біля будівлі стояв позашляховик.

— Нарешті, ми знову тут, — з ноткою ностальгії вимовила Ніколь. — Таки знайшли шлях.

Вона обвела поглядом усе, що можна було побачити в такій імлі, боячись пропустити найменшу деталь. Джо глянула на своїх супутників і побачила знайомий вже їй вираз обличчя. Схоже, це місце для них було дуже дорогим.

— Перший рубіж, — прошепотів Дік.

— Що? — перепитала Джоан.

Він глянув на неї, несподівано ніжно усміхнувся й промовив:

— Нарешті ми вибралися на дорогу, що поведе нас до океану.

— А що до цього було?

— Безтурботна прогулянка стежкою.

— Якщо це стежка, то яка ж тоді дорога?

У будиночку в цей час заскрипіли двері, і на порозі з ліхтарем з'явився високий сивий чоловік.

— Хто там? — пролунав його насторожений хрипкий голос.

Макс радісно махнув рукою й голосно прокричав:

— Норд Гастінгс, готуйте дичину, настав час приймати гостей!

— О-о-о! А я вас чекав пізніше! — зрадів сивоволосий. — Здоровенькі були! Заходьте швиденько! Не стійте там.

Міцні обійми, потискання рук, теплі слова. Джо стояла осторонь і спостерігала за новими друзями та шквалом емоцій. Варто було поблукати в темряві заради такої зустрічі.