Знайомство

Вікна старого придорожнього кафе були запилені та вкриті брудними плямами. Джо гидливо поглядала на них. Їй це не подобалося. Та найближче місце, де вони могли б відпочити й поїсти, було ще не скоро.

— Не подобається? — почулося поряд.

Дік підійшов із двома червоними підносами з їжею, поставив їх на стіл і сів навпроти дівчини.

— А вам? — запитала грубувато.

— Мені?

Він теж глянув на брудні вікна, байдуже знизав плечима й іронічно відповів:

— Та мені якось байдуже.

Дік повернувся до своїх друзів, які шуміли біля касира, і гукнув:

— Гей, ви там довго? Нам ще далеко їхати до наступної зупинки.

— Скучив? — весело кинув йому рудий хлопчина.

— Особливо за тобою.

— Ви чули? Я не можу йому відмовити. Він такий милий. Ходімо вже, бо дійсно прийдеться ночувати під відкритим небом.

Його друзі, продовжуючи підраховувати, чи правильно їм дали решту, таки повернулися до столику й взялися за їжу.

— Хм, їсти можна. Думав, буде гірше, — знову озвався рудий, скуштувавши салат.

— Ну що ж, час познайомитися, — вигукнув добряк-товстун і простяг Джо пухку руку. — Гаррі Томсон, митець вільного польоту.

— Він такий розтяпа, що й дня не може прожити без того, щоби десь не впасти чи щось не завалити. Творить і витворяє. Так, дійсно митець, — додав його друг-пронира.

— Перестань тріпатися, а то дівчина подумає, що я безнадійний. Не слухайте його, — звернувся до новенької.

— Одразу пропоную перейти на «ти». Ніяких формальностей, — запротестував рудий. — Вони в наші плани не входять.

— Так, людині, у якої немає гальм, вони не потрібні. Це про тебе, — підмітила блондинка з великими блакитними очима.

Її, здавалося, усюдисущий погляд не пропускав жодної деталі й давав своїй господині привід для поспішних висновків.

— Тож розкажемо нашій новій учасниці цього балагану, в що вона так невипадково влипла. Чому невипадково? Бо всіх, хто зустрічає нас, привела непроста дорога, — сказав рудий веселун і, прокашлявшись, приготувався до довгої промови. — І почнемо знайомство з нашого гарячого й волелюбного ватажка зграї — Діка Девіса!

Друзі зааплодували, весело підкидуючи жарти. Дік усміхнувся й кивнув Джоан.

— Це, красуне, неприборканий вовк тутешніх країв. Ніхто ще не зміг прочитати його дике серце.

— Я думала, що всі ми маємо таке непрочитане серце, — промовила Джо.

Дік з цікавістю поглянув на дівчину й відпив сік.

— Маєш рацію, крихітко, але цей хлопець відрізняється. Незабаром ти сама зрозумієш, про що я…

— А це Макс Тедерік, — перебив рудого Девіс. — Найбільше полюбляє молоти язиком.

— Ти чого стрілки переводиш?! — вигукнув оратор.

— Якщо в дорозі стане сумно, звертайся до нього, — спокійно продовжив Дік.

Джоан посміхнулася, а Макс продовжив:

— Так, я казкар і поет. Свої мрії виливаю в піснях. Дозвольте відрекомендуватися: Макс, соло-гітара, гурт «Кароліна».

— Дуже приємно, — сказала Джо і потиснула його руку.

— А оцей дуже серйозний мен — професор кафедри соціології одного з найвідоміших вищих закладів США, про який він наполегливо просить мовчати. Джордж Горстон. Ще трохи й вийшов би Гоффман, — легенько штовхнув професора в плече. — А що, змінив би прізвище й всі думали б, що ти родич відомого вченого.

Той усміхнувся й нахилив голову.

— Дякую, що хоч секрет мій не видав, — промовив він і простяг Джо худу, бліду, як і його обличчя, руку.

— Та-а-ак, далі. А далі у нас нафтовий магнат, напарник Діка — Кевін Голдс. Це дві найнебезпечніші акули бізнесу на чолі з батьком Девіса. А ще Дік власник невеликого, але дуже перспективного туристичного агентства. Ледь не забув про це.

— Максе, давай далі, не гальмуй, — кинув товаришу ватажок і заглянув собі в склянку, на самому дні якої хлюпав сік.

— А далі дві чарівні красуні сестрички — Кейт і Ніколь Фокс. Кейт, — Макс шанобливо поцілував тендітну руку симпатичної брюнетки, — викладає історію в університеті, має дивовижний дар вокалу й вечорами співає на балконі безсмертні твори італійської опери. А її сестра, чарівна Ніколь, — лікар-кардіолог. Вона як забрала моє серце кілька років тому, так і досі не віддає, а я без нього знемагаю, — простогнав і розіграв печаль. — Як я люблю це чарівне створіння. Як мені все це пережити?!

— Іди сюди, мій скривджений і безсердечний, — весело прощебетала володарка блакитних очей і поцілувала Макса в щоку.

— О, моя Афродіто, я знову живу! — вигукнув рудий і впав у її обійми.

Дік, посміюючись, похитав головою й ще долив собі соку. Він періодично поглядав на годинник, контролюючи час.

Джо бачила таких різних людей, об'єднаних однією великою, ще невідому їй метою. Компанія продовжувала веселитися, а дівчина тихенько спостерігала за нею, відчувши бажання стати частиною цієї дружної сім’ї, яка так несподівано з’явилася на її життєвому шляху.