Світлофор

Неподалік Омахи (штат Небраска), на мальовничому березі Міссурі барвистим покривалом розкинулося маленьке затишне містечко. Саме до нього під'їжджала Джоан. Вона зупинилася на мосту, з якого відкривався дивовижний краєвид. Дівчині сподобалося це місце, тому їй захотілося погостювати тут декілька днів.

Її мотоцикл виїхав на головну дорогу й загальмував під світлофором, що блимав червоним кольором. Неподалік почулася чиясь сварка. Джоан озирнулася й побачила, як дівчина вдарила юнака по обличчю букетом. Квіти розсипалися пелюстками по асфальту й затріпотіли від вітру. Джо затамувала подих. Ця сцена її вразила. Можливо, тому, що нагадала минуле?

— Ти зганьбив мене! — прокричала незнайомка хлопцеві. — Я довіряла тобі! А ти отак перед усіма вчинив! Я тепер не можу дивитися в очі друзям! Ким ти мене виставив перед ними?! За що?! Так якби ж то правда була! Навіщо ти сплюндрував моє ім’я?! Негідник! Хотів похизуватися, який ти мачо?! Чмо ти, а не мачо! — викинула букет і в сльозах пішла геть.

— Хай тепер доведе, що я брехав, — хмикнув насмішкувато незнайомець, потираючи роздряпану квітами щоку. — Таких наївних обдурити — те саме, що цукерку в дитини забрати.

Джоан ледь стримала себе, щоб не підійти та не врізати йому по нахабній пиці.

— Тікай. Та чи втечеш? Дурепа. Хто тобі тепер повірить? — додав глузливо й теж пішов геть.

Червоний колір світлофора змінився на зелений, і всі рушили з місця. Крім Джоан. Вона лишилася стояти. Останні слова незнайомця роздерли рану, ніби їх сказали їй особисто. «Дійсно… Та чи втечеш? — гірко посміхнулася своїм думкам, наче зробила відкриття. — Яка ж ти дурна. Тікаючи, лише показала свою слабкість всім ворогам на радість. Гидко…» Різко зник інтерес до всього. Усе навколо стало порожнім і безглуздим.

Хтось засигналив, з іншого боку почулися нарікання та лайка, але дівчина продовжувала стояти напроти світлофору. Зараз він давав зелене світло, але їхати вперед вже більше не хотілося. Сенс?

Тим часом поряд зупинився червоний «Крайслер», бо світлофор знову засвітився червоним.

— Ви в нормі? — почувся жіночий голос.

Джоан опам’яталася й озирнулась. За кермом дорогої машини сиділа молода шатенка. Вона запитливо дивилася на байкершу й чекала на відповідь.

— Червоний або зелений, ось у чому питання, чи не так? — почувся чоловічий голос.

Поруч з шатенкою сидів симпатичний хлопець з приємними ямочками на щоках, що з’явилися, коли він примружився від яскравого сонця. Його погляд був дещо дивним: чи то насмішкуватим, чи то зацікавленим. Його питання було таким же. Він сміявся чи натякав?

— Ох, яких тільки диваків не народив цей світ, — роздратовано хмикнула його подруга й натиснула на газ, як тільки світлофор знову дав зелене світло.

Джоан стиснула кермо й, нарешті, її байк зірвався з місця. Вона вмить наздогнала червоне авто, пригальмувала, тримаючись поряд, кинула на шатенку гнівний погляд і знову рвонула вперед.

— Ви тільки погляньте на неї, — це зачепило красуню. — І що це було? Вона мені погрожувала? Напевне, донечка якогось багатія, бо геть страх розгубила. Стерво, — вдарила по керму. — Як думаєш, чого вона казиться? — нервово спитала в хлопця.

— А тобі що до чужих проблем? — відповів байдуже й відпив пиво з пляшки.

— Ти її захищаєш, бо вона байкерша? Відчув своє? Ще один скажений. Я вас не розумію. Що гарного в тому, щоб блукати по світу на мото, як бомжі, та ще й нариватися на неприємності? Хто знає, що в неї на думці!

— І що мені зробити? Наздогнати її, стягнути з байка й почати виховувати? — йому ця розмова набридла.

Шатенка різко повернула до тротуару й зупинила машину.

— Діку, що між нами відбувається? — сердито запитала хлопця, дещо побоюючись, що ця розмова між ними може бути останньою.

— Нічого, — кинув їй.

— Це ти називаєш «нічого»?

— Саме це, Сінді, я і називаю словом «нічого», — відповів спокійно й вийшов з машини.