Ніч у копиці сіна або Терапія під дощем

Перші кілометри довгої подорожі спочатку схожі на ейфорію, захоплюючу пригоду, від якої адреналін б’є ключем. Вітер в обличчя, ти, нарешті, не стоїш на місці й стрілою летиш вперед. Відчуття, що тягар на плечах зривається з тебе й важкими брилами падає десь позаду на дорогу. Стає легше, хочеться гнати ще швидше, кричати й від радості плакати. Життя наповнюється фарбами свободи й перетворює мандрівника на безстрашного героя, який розірвав кайдани сірої повсякденності й кинув виклик горизонту.

Але коли в дорозі перебуваєш кілька діб, поступово починаєш заповнювати проміжки між викидами адреналіну думками про те, що тебе штовхнуло зважитися на цю подорож, навіщо це потрібно і як тепер бути. Зрештою людина починає довгий діалог із собою. З'являються нові питання та сумніви, бо розумієш, що ця подорож тимчасова. Прийде момент, коли треба буде повернутися й знову зіткнутися з тим, від чого тікав.

Так було і з Джо. Вона вичавлювала останнє зі свого залізного друга й гнала вперед, намагаючись забутись, заглушити ревом мотора думки, злитися з вітром, який зі свистом пролітав повз неї.

Наближався вечір. Дівчина їхала на величезній швидкості, намагаючись встигнути до найближчого придорожнього мотелю. Сонце розпеченим шматком металу котилося до обрію. Так, коли менше всього хочеш щось наблизити, воно наближається швидше. Для Джо сонце просто таки на вогняних вітрилах стрімко намагалося втекти від ночі.

Раптом звук мотора змінився, захрипів і мотоцикл почав глухнути. Дівчина подивилася на спідометр — швидкість стрімко падала. Прийшлося зупинитися на узбіччі. Джоан нічого не тямила в техніці, тому дещо розгубилася й не знала, що робити. Коли рушала в дорогу, через бунтарські думки та почуття менше всього думала про те, що може трапитися щось подібне. На той момент їй просто хотілося швидше втекти. Втекла.

— І що тепер? — сердито вдарила колесо й ще раз спробувала завести байк, але марно.

Темніло. Навколо лежала безкрая пустеля, зі сторони якої долинали поодинокі завивання якихось звірів. Романтика скінчилася. Стало дещо моторошно. Занепокоєння неприємною хвилею поповзло по тілу й причаїлося вгорі живота. Джо пригледілася. Десь далеко попереду замерехтіли вогники.

— Можливо, мотель? — промовила з надією й раптом злякано озирнулася.

Почувся звук мотора. У її бік їхав старий «Форд». За кермом сидів бородатий кремезний чоловік. Він з цікавістю поглядав на мандрівницю, скрививши губи в бридкій посмішці. У Джо перехопило подих. Ноги оніміли й ледь тримали її. «Їдь геть», — повторювала подумки. Наступної миті вона схилилася над багажником, вдаючи, ніби зупинилася, щоб щось дістати й перепочити. «Форд» пригальмував і повільно проїхав повз неї. Серце дівчини відбивалося уже в скронях. Її рука пірнула в бокову кишеню рюкзака, де лежав електрошокер. «Добре, що не забула прихопити», — зраділа, згадавши про нього. Джоан розіграла повну байдужість. Це далося не так легко, але жити ще хотілося, тому постаралася. Бородай ще трохи повагався й все ж таки вирішив не зупинятися. Невдовзі його машина перетворилася на невелику цятку світла в темряві. Дівчина з полегшенням зітхнула.

— Капець, як мене перетрясло. Де він взявся на мою голову? — прошепотіла, витираючи спітніле чоло, схопила кермо мотоцикла й штовхнула вперед. — Який… важкий… — скривилася й поглянула на цяточки, що мерехтіли вдалині. — Далеченько. Ну та нічого. Сама захотіла гострих відчуттів. Насолоджуйся, крихітко, — напружилася й знову штовхнула байк, сподіваючись, що попереду її чекає мотель або заправка.

Йти прийшлося довгенько. Але мотивація в дівчини після зустрічі з «Фордом» була чималою. Де й сили взялися. Пихтіла, скреготала, незадоволено щось бубоніла, але таки рухалася вперед до цілі.

— Оце тобі, — зупинилася, коли ту саму ціль можна було розгледіти в придорожніх ліхтарях. — Ферма? Очманіти, — глузливо розсміялася сама з себе. — Навряд мене пустять заночувати. А той бородай хоч не її власник? — аж виструнчилася, подумавши про це. — Або тут живе такий же пес, як і та морда. Ото буде весело. Тобі так і кортить кудись вляпатися. Так, добре, — озирнулася, роздумуючи. — Інший вихід є? Немає. Спробую, а там буде видно.

Дістатись мети їй вдалося лише тоді, коли землю огорнула густа темрява. Дівчина знесилено кинула мотоцикл біля воріт і хотіла увійти на територію фермерського двору, як з жахом побачила величезного собаку, що летів у її бік. Ланцюг натягнувся й тварина, бризкаючи слиною, зайшлася злим гарчанням. На порозі дому з’явився господар з рушницею. Це вже був поганий знак. «Так і думала. Цей не допоможе. Бачу, його вже дістали такі, як я», — зітхнула Джоан.

— Хто там? — почувся голос сивоволосого чоловіка.

— У мене мотоцикл зламався. Можете допомогти? — спробувала домовитися.

— Я ці байки чую по сто разів на тиждень! — грубо кинув господар, перекрикуючи гавкіт собаки. — Думаєш, я такий дурень? Де твої подільники? В кущах чатують?

— Я сама мандрую. Чесне слово.

— Знаю я вашу чесність, не раз підігрівав на ній п'яти! Ану пішла геть!

Джо зрозуміла, що вмовляти марно. Та чоловіка можна було зрозуміти. Жити в такому пустельному місці посеред дороги й не мати халепи — слабо вірилося.

Озирнувшись, дівчина побачила величезну копицю сіна.

— Дозвольте хоч у сіні заночувати! — попросила з останньою надією.

Чоловік, подумавши, гаркнув: