Її покликала дорога

Їй завжди казали: «Ти тільки вір».

— Я вірю… — прошепотіла, спрямувавши впевнений погляд на обрій, де в ніжному ранковому серпанку тонула дорога.

Ці слова грубо зірвав з губ прохолодний вітер і поніс кудись в далечінь. Туди, куди рвалась і вона.

Усе довкола наповнювалося фарбами та теплом перших променів сонця.

Тиша. Попереду лише горизонт. Він дивився так сміливо, немовби кидаючи виклик.

Руки дівчини міцно стиснули кермо мотоцикла. Мотор заревів, як розлючений тигр, готуючись віддати себе швидкості. Білявка озирнулася на затишний будиночок, що спав у пишних хмаринках запашних квітів. Сумніви все ще лоскотали нерви. Це було сміливе й несподіване рішення. «Може, ти погарячкувала? Куди бігти? Навіщо?» — зашепотіли думки в голові. Дівчина знову глянула на дорогу, стиснула губи, на мить заплющила очі й ще раз прислухалася до себе.

— Джо, чого зараз хочеш найбільше? — прошепотіла напружено.

Почуття сплуталися, дали волю хаосу, в якому вона почала тонути. У грудях боліло від образ, отруйних слів, зради. Серце забилося швидше, щоки залив яскравий рум'янець, пальці, обтягнуті шкіряними рукавицями, напружилися, сильніше стиснувши руль. Джоан розплющила очі й побачила на горизонті спалахи перших променів сонця, в яких тонула сіра стрічка дороги. Повіяв легенький вітер і ніби огорнув дівчину в обіймах, заспокоюючи, втішаючи й тихо нашіптуючи: «Давай. Зроби це. Тільки ти, дорога й горизонт».

Мотор заревів ще сильніше й мотоцикл рвонув з місця назустріч сонцю та свободі.

Її покликала дорога.