Горище з різдвяними подарунками

Моя історія не претендує на унікальність і навряд чи збере
мільйон віртуальних оплесків у балуваного читача.
В ній не буде й натяку на новомодні жанри - ніяких тобі
карколомних фанфіків, жодних модифікованих гарі-потерів
та надзвичайних здібностей... Нудота, одним словом. Зате в
ній буде трішки літа і багато порізаного тоненьким
ковбасками курячого філе.
Ага, саме курячого філе. Саме ковбасками - так воно все
хоча б віддалено нагадувало дощових хробаків. Бо літо
видалось тоді спекотне. Знайти  хоч якогось хробака  то був
ще той квест... В Антону був потрібен білок.
Конче!
Хто такий Антон?
Кволе, хворобливе сороченя з переламаною лапкою. Якого
сусіда відбив у хижого сусідського кота. Відбити - відбив, а
от  відповідальність за подальшу його долю вирішив  
доручити мені. Подарованому коню в зуби не заглядають. А
прикатрупленому котом сорочиному підлітку я заглядала у
посинілого дзьоба активно. Бо пити він відмовлявся. Їсти
"Сємкі" із найближчого супермаркета також. Лише дивився
на мене передсмертними очима, гадив ріденьким, підгинав
кривеньким шасі поламану лапку і сердито скрекотав,
розчепірюючи крила. Чим нагадував літак. Така собі алюзія
на доісторичну  серію літаків "Антонов".
Так оте обісране пернате стало Антоном.
Антона поселили у клітці покійного хом'яка.
Літні дні наповнилися безкінечною круговертю
орнітологічних чатів та дебатів.
За двадцять чотири години я знала усі нюанси, особливості
та труднощі вигрівання яєць, пубертатний період їх під  
спеціальної температури лампами, процес народження та
оперення голомозих новонароджених жовтків, відсоткове
співвідношення магнію, кальцію та живих комах у кормі
сороченят-немовлят, сороченят старшого дошкільного віку,
сороченят підлітків і нарешті статевозрілих сорок .
Варились яйця і терлись жовтки, розбивалися на порох
якісь пігулки, ловились мухи та домішувалися у
розпатраному вигляді до усього вищевказаного...
Антон не їв. І явно збирався вмирати.
Тоді я - вихователь із досвідом - не витримала і вдалася до
заборонених методів.
Вода і вітаміни заливалися у Антоновий організм зі шприця
через дзьоб міцно зафіксованої пальцями  пташиної голови.
Антон верещав, обгаджував усе в доступному радіусі і
розчепірював крила.
Оскільки живих хробаків ніде знайти не вдавалось, а
копчені із магазину для рибалок орнітологами йшли в бан,
залишалось просто дурити бідного Антона.
Ідея порізати пластерку курячого філе на хробачки виникла
якось сама собою.
Корисний білок зникав у прірві Антонового дзьоба
регулярно.
За два тижні насильницької дієти це дитя найближчої ялини
підросло й знахабніло.
Ледь побачивши мене Антон починав скрекотати і широко
відкривати ротяку. Себто дзьоб)
А що було потім? Потім стався липень. І в один із теплих  
літніх вечорів Антон зумів відкрити клітку. І полетіти.
Він вилетів на свободу, наче літак із ангару - вільний,
сильний і незалежний.
Це було радісно. І трішки сумно.
Антон не зник з мого життя назовсім - іноді я впізнавала
його хрипкий голос і бачила на ялині когось дуже схожого
на нього.

А до чого тут Різдво, горище та подарунки? - запитаєте Ви.

Збір на 3D - принтер "завис"... Люди, втомлені війною,
зборами, смертями, та ракетними тривогами, донатили
мало і скупо...
А ти був на лінії фронту. Десь там, де смерть часта гостя, а
дрони - твої смертоносні "сороченята" - буденна, втім
життєво необхідна річ.
Якось сумуючи у передріздвяній  темряві і тиші - вкотре
вимкнули світло - мені почувся знайомий звук... Сорочине
скрекотання . Точніше - скрегіт. Оті особливі, нахабні й
вимогливі, вже ледь забуті інтонації.
-Антон?
Накинувши перший ліпший одяг, я вибігла з хати й знову
почула його десь у піддашші, на горищі
Драбиною видерлася наверх, підсвічуючи ліхтариком.
Треба додати тут, що хатину цю у передмісті  ми орендували
вже кілька років, втім не надто "пхалися" до господарських
приміщень - без потреби те було нам - дітям
багатоповерхівок та ліфтів...
У піддашші було тепло й темно, лежала купа сіна, якісь
інструменти... А між двома колодами перекриття щось
блиснуло.
Так я знайшла Антоновий "скарб")
Кілька блискучих обгорток від цукерок, шматок дзеркальця,
гудзики, уламок олівця, пір'їни, нитки і око якоїсь іграшки...
Серед усього цього зім'ята та цілком "жива" лежала купюра.
Іноземна. Великого номіналу.
Я довго крутила її в руках - невже не іграшкова?
Купюра виявилася справжньою.
І закрила різдвяний збір.
І поки ти десь там далеко друкуєш на новенькому 3D-
принтері відважних і смертоносних "пташок", я тихенько
дякую моєму Антону за різдвяний подарунок
Вірю, що десь там попереду літо, де ми побачимось знову.