10 жовтня 1989

- Я дуже швидко забула той день. Якщо чесно, я сама у шоці, що він на мене не вплинув! Але ось мені було вже 50, твоїй мамі 20, і тут я згадала про нього.. Чи то він нагадав про себе. 

10 жовтня 1989

- Мамо... Слухай, тільки не кажи мені, що я дурна добре? 

- Що сталось, доню? - тоді я навіть не уявляла, що твоя матуся перша хто його побачив. - Чому не спиш? 

Голос Аліни тремтів, а руки тремтіли ще дужче. Її карі очі були більші за писанки.

- Я бачила когось. Біля ліжка. Чоловіка. 

- Якого чоловіка? - я завжди була жінка-бійка. Саме тому я вже пійшла на кухню взяти ножа, чи щось для оборони. 

- Мамо він зник. Чоловік в плащі. 

- Та ти з мене глузуєш, чи що? Як зник? Через вікно? 

- Ні, він просто... зник... Мамо, то був привид... 

- Ой не вези дурниць, йди бігом спати. Доросла баба, а наче дитя мале. 

Зараз 

- То ти їй не повірила? 

- Аж ніяк. А хто повірить у таку дурню? - бабця поправила платочок та зробила ковток чаю. - Але це було не все. На жаль. Твоя мама бачила його ще декілька разів. 

- Він злий? - я вжалась у своє крісло від страху.

- Твоя мама казала, що він просто стояв та дивився на неї. Я думала то просто бурхлива фантазія, аж поки не побачила його сама. 

- Ти його бачила?! - мої очі стали ще ширші від подиву. 

- Егеж. Я була дуже втомлена після роботи та лягала спати. Раптом, ось там, - вона показала пальцем на прохід дверей зі спальні на кухню, - зʼявилась тінь. Така знайома тінь! Я придивилась трошки дужче. Та побачила той самій плащ, шляпу, та навіть ніс - такий самий ніс як у того сусіда. Я дуже добре памʼятала його вигляд! 

- О господи! 

- Не бійся, сонечко, я тут поруч. Ти в безпеці. 

- І що ви з мамою робили далі? 

- А що ми могли? Пішли до мольфарки звичайно.