30 квітня 1950 

- Мені було років 10, приблизно як тобі зараз. Я була ще та заноза у дупі батьків. 

- Хуліганкою була? 

- Думаєш чому бабця Ліна досить зі мною не балакає? Я колись її батькам з рогатки всі вікна вибила! - бабуся голосно зареготала. Цей сміх завжди для мене такий затишний, такий свій. - Ніколи так не роби! Бо твоя матуся мене прибʼє! 

- Добре! Буду хорошою дівчинкою, якщо розповісиш, що було далі! 

- От негідниця! Вся в мене. - вона щипнула мене за щічку. - Тож коли мені було років з 10, в нас зʼявився сусід. 

- Знов сусід? Він хоч не чаклував? 

- О ні, ні, любонько! Він був набагато цікавіший.

30 квітня 1950 

- Клавочко, не ходи на двір. Вже пізно та цей новий сусід щось видивляється. - мама зібрала моє волосся у тугу довгу косу. 

- Я тільки на хвилиночку, мамуню! Хочу яблучко перед сном зірвати! 

- Туди і назад!

Я вибігла із хати настільки швидко. наскільки мої ще коротенькі ноги дозволяли. Я сама боюсь цього городу... особливо коли темно. Начебто хтось спостерігає за мною. 

Ось я вже біля яблуні, але от лихо! Яблучки занадто високо... а маму кликати не можу, бо загонить мене додому. 

Аж раптом, чиясь бліда худорлява рука простягла мені яблуко через паркан. Це був наш новий сусід. Ніхто не знає як його звуть, та взагалі мама казала, що він можливо німий. 

Він був вдітий наче Дантес! Чорний плащ, гарний капелюх, біла сорочка. З голочки.

- Дякую, пане! 

Він мовчки кивнув та я побігла до хати. 

***

Ніч була довгою і теплою... Але мене розбудив пронизливий матусин крик. 

- Господи, Олексію, сюди! СЮДИ! - вона кричала не своїм голосом, так сильно що гортань майже розривалась. - Тут людина! Наш сусід! 

Я потягнулась на своєму ліжечку, та мовчки вдягла капці. Тато пробіг повз мене. Його шлях був на горище. 

Тихими кроками я послідувала за ним. 

- Матусю..? 

- О боже, Клавочко, закрий очі, не дивись на це! 

А я не дивилась. Але все зрозуміла. Це той чоловік, що дав мені яблучко. 

- Матусю, що з ним сталось? Чому він не здоровається з нами?

Та вона мене не чула. 

- Ой горе, ой горе! Чому саме в нашій хаті... Ой горе, треба повідомити його родичам. Викликай міліцію, Олексій! 

- Та я викликаю, досить вже кричати! Забери малявку звідси! - тато крутив колесо червоного стаціонарного телефону, та проводжав нас поглядом. - Алло, так, людина заподіяла собі лиха. Якого лиха? Та ви знущаєтесь з мене! В петлю заліз! 

Зараз 

- То це він? Це його кроки там на горищі? 

- Май терпіння, любонько, і я все тобі розповім.